— А знаєш, що сього’ на вечерю у вас будуть торти? — не вгавала Віта, розправляючись із бур’янами. — У тієї кухарки, що з тобо’ тоді ходила на пошту, — іменини! Вона завжди з цієї нагоди робить дітям торти!
— А Павлика Яюбсавна теж відпросила на завтра зі спортивних ігор! — видала вже й зовсім несподіване. — Поведе його на ставок малювати краєви’! Каже, що для його таланту слід викорис-то’ будь-яку нагоду!
— Ну, Павликові спорт би не завадив — трохи жирузігна... — ляпнула й прикусила язика.
Вони ж уже помирились! Він уже ж намалював її лілею! Прекрасно намалював — у великій прозорій склянці з як живою водою!
Схоже, Ві-ку-ку знала й це, тому лиш докірливо глянула на подругу. Софійка тільки старанніше взялась до роботи.
— Мені вдає, що його талант перекриває його повноту! — якось задумано промовила Віта. — Він... мені навіть гарним здається... Тільки що ж: йому не селючки тре’, йому б аристократку якусь, щоб у мистецтвах тямила!
— Що ти мелеш?! — Софійка аж обурилась. — Ти — селючка? Та ти, з твоєю спостережливістю, коли захочеш, то не тільки сільські и табірні вісті знатимеш, а й усі новинки усіх наймодерніших мистецтв!
Віта дуже втішилась і ще більше зарум’янилась. Робота пішла жвавіше, хоч сонце пекло немилосердно. Софійка мала причини швидше дополоти ділянку.
Ві-ку-ку задумалась про своє. Тому аж здивувалась, коли робота скінчилась.
— Ну, спаси’ так спаси’, помогла!.. Тепер — на підвечірок! — запропонувала гості.
— Ой, мушу вертатись!
— Стрива’, таж ваші прийдуть аж під вечір?
Ох, ну, не дівчина, а рентген!
— Та, мені... ще листа бабусі й дідусеві писати...
— Що ж, коли так — бува’!
— ...Соф’!— кинула навздогін, коли Софійка вже була за ворітьми. — Тільки обере’ йтимеш мимо замку, бо я чу’, що тепер у ньому з’являється не один, а цілих два привиди! Двоїться він, чи що?
От якби використати подружчині таланти ще й на пошуки місця для загубленого в часі Казимира?..
20. Ще один запис у блокнотику
Такий гарний вечір! Жаль, що не можна гуляти в парку: ще хто побачить!
— Якби зберігся у вестибюлі зимовий сад, могли б гуляти бодай там!.. — зітхнув Завтрашній.
— Зимовий сад?
— Ну, фікуси, пальми, кактуси. Все росло отут, перед сходами. Буяло, квітувало, сягало аж до скляної стелі! Сьогодні ж зимовий сад виріс хіба поверх скла: гляньте, скоро бур’ян і молоді кущі-сіянці завалять покрівлю!
Дикі хащі дійсно потроху оселялися навіть поміж шибками.
— ...А в справжньому зимовому саду я іноді ховався від фрау Іретхен, мадмуазель Луїзи і місіс Скотт...
— Ну, Іретхен, мабуть, ваша вчителька музики? А дві інші? Котра з них — учителька алгебри?
— З Ґретхен ви, як завше, вгадали. Нині шкодую, що тікав з її уроків, бо міг би тепер заграти панні Софі не тільки "Місячну сонату"! Алгед... алгебри (чи як Софі сказала?) я ще не вивчав і вивчати не збирався.
(Отже, не помилялась! Отже, алгебра була таки десь із його підсвідомості!!!)
— ...Мадмуазель же Луїза і місіс Скотт, — продовжував Ян, — це вчительки французької та англійської. Софі, певно, чула, що я знаю мови?
Софійка ввічливо кахикнула у відповідь.
— А ви взагалі-то хто? — запитала принагідно. — Поляк? Українець? Німець?..
— Хто я? Гм... Навіть не знаю... Поляк? Але мама — якась чужинка! Вихователі — теж іноземці.. . Ніколи про це не думав, пресвітла панно! Зрештою, яка різниця?
Справді, ким вважати себе при такій національній мішанині? Тому перевела на інше:
— Той барельєф над входом — ваш батько Тадеуш?
— Батько Тадеуш? — здригнувся панич. — Та мій батько зветься так само, як і я!
Що він говорить? Софійка запідозрила нечисте:
— Перепрошую, ви самі казали, що ви — син Тадеуша й Марії!
— Казав, звичайно! Так і є! — Казимирові очі випромінювали суцільну невинність.
— А тепер стверджуєте, ніби це — не ваш батько? — вказала на барельєф.
— Звісно, ні! Це — не Тадеуш! Це — прапрадід Маріан Дашківський! Саме він купив Леськови-чі, зробив цей ставок, заклав парк і звів над ним перші два будиночки. Оті маленькі, що в західному крилі саду. Де потім жила Гонората. Тож на згадку про засновника маєтку тато, будуючи замок, і наказав увічнити його образ.
Софійка ж переймалась отією фразою: "мій батько зветься так само, як і я". Що це було? Знову — підсвідомість?
Раділа подвійно. По-перше, відпадала підозра, що привид може виявитися Софійкою, бо та явно не звалась, як її тато! По-друге, буде що записати в блокнотик!
21. Раптове фіаско
Вони піднялись на другий поверх.
— Які тут були люстри! — вперше бачила Завтрашнього майже обуреним. — Які люстри! Де
вони поділись? Ну, хай меблі — на розпал, хай труби — на брухт, але куди вони повивозили люстри, мила Софі?!.
Не мала чого відповісти...
— Ну, хоч гіпсові узори зостались! — утішала невміло.
— То не гіпсові узори, люба Софі! — таки розвеселився панич. — За тих часів люди не були такі дурні, щоб чіпляти до стелі важкий гіпс. Усе робилось, мила дівчино, зі звичайного, але, мабуть, цілком невідомого вам пап’є-маше!
Чому ж невідомого? Софійка-бо не ховалась, як дехто, по садах від уроків. У тім числі від художньої праці. Та й на гурток не перший день ходить!..
— Вони геть усе понищили! — насуплено обдивлявся кімнати.
— А хто такі вони, що про них ви завжди кажете?
— Вони — це чорні люди, Софі! Темні, чорні люди! Колись, перед втечею до Польщі, татко зумів домовитись із селянами: "Хоч маєтку не чіпайте! Зробите собі вньому щось для своїх дітей!" То вони тоді навіть громаду окрему створили: стерегти замок. Бо по інших селах — усе валили. У ті страшні часи замок вцілів, у війну тільки одним снарядом відбувся — то нині його доконають! І всі вони, котрі руйнують, люба Софі, — чорні! Рідко який попадеться плямистий, що в ньо-
му ще світло з темрявою хоч трохи бореться. Такі просять: "Не чіпай!" А їм відказують: "3 роботи хочеш полетіти?"
— Це ще якби не ви тут, Казимире, люди б зовсім страху не мали, геть усе пропало б! — не зовсім вдало втішила Софійка.
— А ось татів кабінет! — Завтрашній показав одну з просторих кімнат, оздоблену мармуровим каміном. — Сюди, якщо чесно, я вперше потрапив уже привидом. Зажиття до кабінету ніхто не смів заходити.