— То канал! — пояснила Радзивілка. — 3 Дніпра до самого Криму воду постачає! Для зрошення полів! А як ти?
— Мов народилась на світ! — почувалась і справді прекрасно. Моря не проспала, пожежу — бодай одну, та загасила! Ще й у вікнах — шалено гарнющо-жовтюще поле!
— Ріпак, по-науковому рапс, — констатувала Ві-ку-ку. — Медонос, вигідний на продаж, але дуже виснажує землю, потім після ньо’ — хоч трава не рости!
— Ет, знов ти розвіяла поезію своїми надмірними агрономічними знаннями! Краще гляньте: здалеку — ніби український прапор! — Софійка показала на яскраво-жовту смугу поля й блакитну смугу неба, що зливались на обрії. І гарячково стала згадувати відповідні поетичні рядки, які в голові наче й крутились, а на язик не приходили.
— Точно підмітила! — захоплено видихнули довкола.
— Та це... — не стало духу признатись, що підмітила не вона, а Сашко, з яким проминали золоте пшеничне поле дорогою з Леськовичів до Вишнополя.
На душі й на тілі ясно і легко. Так легко, що очима підсвідомо стрельнула по своїх об’єктах. Альбабарін —дивився! Може, загадковий Туз із записок-есемесок — це він і є? Чим не козирний хлопець?
О, і Дмитрия зиркнув! Ет, знати б, що таки ж мав на увазі, коли ото почав: "Хіба ти не помічаєш, що насправді"!.. "...Що насправді моя душа віддана тільки тобі"?.. "...Що насправді лиш ти одн..."
Проте на Софійку весело дивляться й подружки. Леле! У неї не лише чорне волосся, а й чорні пасмуги на щоках і на лобі!
— Візьми, красуне! — крізь усміх лростяглися до Софійки дві руки. Одна Вітина — з люстерком, друга Лесьчина — з пачкою тих же мокрих серветок.
Таки ж є в неї вірні друзі!
— Чула, хтось із гальорки обізвав тебе натуральною попелюшкою? — приєднався до веселощів Дмитрия.
— Не чула, і хто саме? — щиро засміялась і собі. Знав би Сашко, на кого перетворилась його Русалонька!
— Хтось не з наших, я й не звернув уваги.
Невже Альбабарін?..
— А як Вадим бідкався, що його від твого диму знудило, і кілька разів автобуса зупиняли вже через нього?
— Ого! І що з ним?
— Все як тре’! Видно, просто не пішло на користь те пиво, яке вмудрився купити в генделику! Спить оно, як після купелі!
Коси! Вони бачили, як Софійка пообсмалювала собі волосся?
— Ага, тре’ було ще нижче над вогнем нахиля’! Правду мої баба ка’, що дурень і в макітрі макогона вломить! — докоряла Віта.
— Завадчучка б позаздрила: їй ще ні один перукар такої зачіски ніколи не зварганив! — додала Леся.
Як там Ірка? Знову щось із Аською шепочуться, на мобілки повитріщавшись. І не обридне базікати!
А на що перетворилась її, Софійчина, куртка — помітили? Сміються. Видно, теж бачили.
— Нічого, приїдем на місце — спробуєш відіпрати!
— У морі! — крутилось одне в голові.
Ой, камінчик! Софійка дістала Сашкового таємничого дарунка, промацала й роздивилась... Був теплий, навіть мовби зашкварчав від доторку вологої руки. Чистий, лиш отвір забитий сажею, аж чудно! Чогось таке відчуття, що там, на пожарищі, він увібрав у себе найбільшу частину жару... Що без нього їй не вдалось би...
— Дякую, камінчику! — прошепотіла, продмухуючи отвір, і знову сховала в кишеню. — І тобі, Віку-ку-сю, дякую! — перехопила насторожений подружчин погляд.
Море! Де ж те омріяне море? І їсти! Вона зараз несамовито хоче їсти! О, дайте їй море і бутерброд, і вона знов готова буде рятувати світ!
8. НА ТУРЕЦЬКИХ ВАЛАХ
Ось уже в’їхали до Криму. Проте морем навіть не пахне! Просто якийсь Красноперекопськ, або Перекопські ворота, які, за розповіддю Олени Гаврилівни, є своєрідною кримською брамою. А колись узагалі служили митницею: далі йшли землі Золотої орди.
Вишнопільські ординці теж зробили тут невеличкий привал. Оскільки це було ще зовсім не море, Софійка не мала жодного бажання ні зупинятись, ані виходити. Але мусила, бо в один і другий боки від дороги тягнулись-розкрилювались великі продовгуваті земляні горби, не інакше як гори! Це ж не тільки моря, а й справжніх гір Софійка не бачила!
— То, дітки, є рукотворні земляні насипи, так звані Турецькі вали! — пояснювала Олена Гаврилівна. Вона дозволила школярам на ті вали піднятись, хоч сама нести під гору своє важке тіло не зважилась. То лиш кричала услід: про якусь фортецю — Ор-Капу чи Ферх Кермен, про якихось кімерійців і турків, які ту фортецю чи будували, чи відновлювали, про козаків, які ту фортецю завойовували, — але як можна слухати екскурсовода внизу, якщо орда уже з вереском долала схили? Підбігці, зрештою, і саму фортецю швидше звоюють, ой, побачать! Тим паче, Алі-баба й Іваненко вже ген попереду!
— Тут іще й рів під ними, придивіться! — гукає вражений Дмитро. — Там понасипали, там повикопували! Гарний захист придумали! Давай руку, Софійко! І ти, Лесю, Віто!..
Джентльмен, що тут казати! Ну, вже й подружкам заодно поміг, бо як інакше? Це не те що Кулаківський, який навіть собі не поможе: онде внизу топчеться, боїться адідаси припорошити!
— Мо', хай би роззувся? — співчутливо зітхнула Віта.
— Софійко, твоя ця подружка так смішно слова скорочує! — о, і Альбабарін уже тут як тут! Це вперше з Софійкою заговорив!
Поки міркувала, що б таке розумне й ухильне відповісти (на Леську б перевести, на Леську!), мудрий Алі-баба скоренько й висновки поробив:
— Але той штурпак довгих слів і не вартий! Агов, мудаче! Мо’, тебе на буксир узяти? — наслідуючи Вітину мову, загукав уже до Вадима.
Це ж чого до Кулаківського придирається? Чи не тому, що Софійка до нього була (колись!) небайдужа? Хоче донищити суперника?
Суперник же тим часом не став чекати, поки його донищать, і ніби так і треба, спинився на схилі щось фотографувати.
— Шкода, що звідси моря не видно!— романтично простягла руки назустріч вітрові Софійка — одвічний майстер переводити бесіду в безпечне русло.
— Ти хочеш, щоб тобі зразу і земля, й повітря, і вогонь, та ще й вода? — блиснула проти сонця окулярами Леська.
— Вона ж русалка! — всміхнулась Віта. Але Софійку схвилювало інше:
— Вогонь? Де? — мов із пожежної вишки, стривожено оглянула з висоти простори, готуючись бігти гасити.
— Сонце — чим тобі не вогонь? — заспокоїла Радзивілка. — Я просто всі чотири природні стихії назвала.