Втікачі завмерли. Софійка зрозуміла, що їх стривожили саме її кроки, і стишила біг.
– Нікого, Юзю! Швидше!
Невдовзі вони, найнявши візника, мчали у бік Вишнополя. Місто поступово звільняло їх із кам’яних лабет, випускаючи у відкриті зелені поля. Софійка вдивлялась у далечінь. Небо з землею сходиться? Але ж вони сходяться там – далеко на обрії, а усе відбувається тут?!.
Позаяк їхати було довгенько, Софійка вирішила поки що повернутись додому. Спочивати в рідному ліжку набагато м’якше. Дівчинка проторохтіла у такт колесам своє "Іл-лар-р-рок!".
20. Ревізія в шухляді
Удома спати чомусь розхотілося. Софійка увімкнула світильника й розгорнула книжку. Хоч уже давно перечитала "Трьох мушкетерів", "Тома Сойєра", "Людину-амфібію", "Голову професора Доуеля", "Останнього з могікан" із татової бібліотеки, а також усі томи "Гаррі Поттера", подаровані тітонькою Сніжаною, у хвилини відпочинку або розпачу її манили знайомі давні казки. Народні чи авторські (вони всі гріли Софійчину душу), аби тільки зі щасливим кінцем. От і ця, про Русалоньку, так до серця припала!
Здається, шухляда рипнула. Ні, не здається: он і Чорнобілка сторожко повела вушками! Може, завелася миша? Треба туди запустити кішку! Було б чудово, якби миша таки завелась і Чорнобілка її впіймала! Мама тоді б назавжди пробачила котячу присутність, а то й досі нервово закочує очі при кожному нявканні, надто ж коли спить Ростик.
– Ну що, Чорнобілко? Вперед?
Софійка торснула шухляду. Ич, як завжди, замкнулася! Цікаво, що ключа так і немає, а шухляда завжди замикається! Добре, хоч невидимки в домі ще не перевелися!
Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. Миші не було, Чорнобілка розчаровано нявкнула. Були чобітки. Вона що, мала узути в них панну Юзю? Коробка від парфумів. Це хіба для якогось розбитого серця! Газети й світлини… Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? Ось, наприклад, у газеті "Зоря Вишнополя" за 1982 рік прочитала: "…Вийшов з будинку міліції сивий чоловік і вхопився за голову: "Це ж сорок років життя в підземеллі угробити!" Судити за дезертирство його вже не стануть: закінчився термін дії закону. Та хіба він сам себе не засудив до найтяжчої міри покарання?.."
Тю та й годі!
О, світлина пожовкла… Дівчатко з великими наполоханими очима… Забере до бабусі в Половинчик, розпитає.
Ця газета просто-таки розпадається від старості.
"Гу… Губернські відомості". "…Раптове зубожіння й позбавлення дворянського звання кількох родин міста Вишнополя змусило їх проситися на службу до нового землевласника п. Гордія Кулаківського".
– Ти ба, уже встиг і земельки нагарбати! – обурилася. – Що ж іще викине?
"Пан Кулаківський, – читала далі, – погодився за низькою ціною продати їм для проживання кілька невеличких будинків. Зважаючи на заслуги перед містом, дозволив безкоштовно мешкати в своєму колишньому домі тільки родині безвісти зниклого предводителя дворянства Данила Міщенка".
– Еге ж, тяжко мучиться Кулаківський вашим прокляттям! Як благородно! Погодився продати обманутим людям їхні, вкрадені ним же, помешкання! – мало не захлиналась від обурення Софійка. – Хоч Данилові оддячив за послугу!
В інших "Губернських відомостях" її увагу привернуло оголошення: "Ще не старий, привабливий, шляхетний, хазяйновитий, непитущий, найдостойніший із достойних житель села Кривих Колін, дворянин-холостяк Даниїл Міщенков бажає познайомитись із молодою, красивою, заможною вдовою зі стерпною вдачею".
– Хе, та й Міщенков улаштувався непогано!
Може, вона й порятує нащадків, але предкам дуже хотілося бодай солі на хвіст насипати!
21. Печальний фінал майже казки
До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч.
– Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче.
– Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!
– Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак!
– Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна.
– Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!!
Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.
У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку.
– Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері.
У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері.
З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.
– Михайлику!.. – сплеснула руками жінка. – На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! – пояснила здивованій Юзі присутність телятка. – Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці – по службах, я – по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..
– Мішелю?.. – обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.
– Прошу, кохана?
– Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?..
– Так, моя люба!
– А ще ви казали… ніби є другий поверх?..
– О так, Юзю! – Юнак указав на горище. – Там у нас живуть і несуться кури!..
Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла.
Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:
– Іменем закону, відчиніть!!!
– Папа! – зразу оклигала панна Юзя.
На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських.
– Юзефо, в карету! – наказав головний пан.
– О, папа! – Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.
– Нас розлучить хіба що смерть! – хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку.
– Викрадача – в кайдани! – заволав пан.