Склавши руки в пригорщі, ніби просячи благословення, Іоанн потягся до легіста:
— Каюсь! Моя провина! На знак розкаяння беру назад свої слова. Не в п'ять разів я мудріший за тебе, найучені-ший пресвітлий, а ледве тільки рівний. Воістину, ти міг би чарувати тигрів. Сьогодні ти зробив неможливе: я забув про мій голод. Та — до діла! До діла, до діла!
4
Іоанн Каппадокієць вкидав у рот обсмажених у сухарях перепілок, нашпигованих салом, щоб зробити ще соковитішими цих жирних пташок, жував, смоктав і випльовував, аби дочасно не набити шлунок. Те ж саме він чинив і з фазанами, з куропатками, засмаженими на рожні, запеченими в деках, начиненими ядрами ліщини та фісташок. Жовтими міцними зубами Носоріг впивався в свинячий окіст, запечений у тісті, хапав жменею балабушки, загорнуті в мариноване листя м'яти і зроблені з суміші м'яса теляти, ягнятка, молочних лошат, смакував копчені ковбаски, тонкі, як дощові черв'яки.
Щоб освіжити піднебіння, Каппадокієць жував часник, полоскав рот трояндовою водою. Граючись, він заплющував очі і шарив руками по столу, щоб ухопити шматок навпомацки. Від жадібності не спроможний стриматись, Каппадокієць ковтав і ковтав, запиваючи винами. Враз він спохмурнів, на лобі виступив піт. З покаламутнілим поглядом він схопив шмат м'яса, обсмажений просто на розпеченому камені, струминка червоного соку потекла по підборіддю. Ні!.. Каппадокієць кинув шматок і обвис над краєм ложа. Чоловік, поважний на вигляд, особистий лікар Іоан-на, впав на коліна, підставляючи срібну ряжк/у. У вільній руці лікар тримав гусяче перо, на якому була залишена мітелка ворсинок.
Відкинувшись, Носоріг полегшено зітхнув.
— Життя буває прекрасним, друзі!—сказав він.— Я добрий, коли їм. Просіть у мене — всім поділюся. Мені навіть шкода цих бунтівників. Дурні! А хто заважав кожному з них вибратися так само високо, як і я? Ніхто. Один дурень, другий розумний, і так влаштовано богом. Е, Божественний все поставить на місце!
— Він — Незрівнянний!—переконано сказав Трибоніан.
— Він — Надвеликий,— озвався Євдемоній.
— А ви — відставні пресвітлі,— не стримався Каппадокієць. Але це був жарт без домішку злості, по-доброму.
"А ти хто?" — подумав Євдемоній, але промовчав.
Колишній префект міста охоче погамував би свої сумніви дружньою сповіддю — і не вмів. Як і всі, він звик говорити змовчуючи і висловлювався тільки з потреби корисної дії слів на співрозмовника. Від століття до століття мистецтво гратися словами ставало в імперії обов'язковим не лише для того, щоб сягати успіху, а хоча б тільки зберегти себе. Відвертість? Це страшна пастка, ведмежий капкан, який наставляєш на власному порозі, у власній постелі. Сьогодні — друг, через десять років — ворог згадає необачні висловлювання і вразить у слабке місце.
Жінка викаже чоловіка коханцеві, якого сьогодні ще немає, але який може прийти завтра. Дочка з дурощів молодості зраджує батька подругам, син — приятелям. Часом і не випадково, а цілком свідомо діти копають могилу батькові: старий, що задовго затримався на цьому світі, заважає їм користатися радощами життя. Гра пристрастей пагубніша за землетрус, зажерливість і жадоба насолод сильніші за отруту індійських чаклунів. У патрикійських сім'ях префект міста мав шпигунів, завербованих не блиском статерів. Євдемоній бачив скрізь одне: легіонер бажає смерті центуріона, центуріон — легата, легат — дуки, молодший писець — старшого, простий здирщик податей — логофета. Лише себе Євдемоній вважав вільним від людиновбивчої заздрості: досягши найвищого, він не бажав смерті Улюбленого. То чи не спитати все-таки, чи справді Найвеличні-ший усунув усіх трьох тільки заради маневру? А! Носоріг знову збиткуватиметься. Краще насититися і сп'яніти. Євдемоній показав на амфору. За її формою і за печаттю він упізнав корінфське вино, смачне і міцне. Небагато з того, що ще залишилося в темній і злиденній Елладі.
Євдемоній перестав відчувати власні ноги. Стіл затягло димом-імлою, пара від гарячих потрав і наварів густішала, густішала. Носоріг подвоївся, потроївся. Ха-ха! Трійця Носорогів! Усі троє тріскали з одчайдушною поквапливістю.
— Ви лопнете, лопнете, ненажери!..— вжахнувся Євдемоній і втонув у п'яному небутті.
Каппадокієць шпурнув у знесиленого пресвітлого фаршированим каченям. Підрум'янене тільце пташки з животиком, зашитим шовковою ниткою, з трояндою, що замінила йому шию і голову, упало на тім'я Євдемонія,— ніби усміхнена пичка виглянула з рожевого вінка. Трибоніан теж спав, поклавши щоку на долоню.
— Жебраки, лизуни, собачі охвістя, виродки, маніхеї, самаряни, іудеї, елладики-грекулюси,— лаявся Каппадокієць,— вас не варто годувати, ви, напхавшись, спите, як раби, як кастрати! Ні, віл і той уміє для насолоди пореми-гати, ви гірші смердючих тхорів, вас не варто вчити радостей життя!..
Іоанн знову перевісився з ложа. Вкотре, він не пам'ятав, уважний раб-лікар запропонував йому срібну ряжку і послуги гусячого пера.
— Спинися! — наказав Іоанн сам собі. Він підняв палець. Рука тремтіла. Незважаючи на застережні заходи, хміль вина проникав у кров, вабив забуттям, грався з тілом і думками.— Відпочинь, у тебе є справи, пресвітлий,— нагадав зараз Каппадокієць.
Лікар, звичний вгадувати бажання свого господаря і повелителя, наблизив до губ пана вузький бокал. Напій був гіркуватий, з важким запахом амоніаку.
— Коли ти придумаєш робити це не таким гидким? — з гримасою спитав Іоанн.
Глухий — свого часу йому прокололи барабанні перетинки — лікар умів читати слова повелителя за рухом губів, і шанобливо розвів руками, виказуючи тут безсилля. Каппадокієць погрозив лікареві пальцем.
Бридке на смак питво діяло швидко. Думки яснішали. Каппадокійця озули, підвели, поставили на ноги, одягли на нього сукняну далматику. Низька шапка з хутра бобра замінила вінок. Тепер він знову міг би їсти і пити, апетит повертався. Обов'язок служби Божественному... В іншому разі Іоанн не боровся б із собою, як святий із спокусою.
Світло проникало в їдальняну залу з вікон1, прорізаних під самою стелею. Вікна захищали ковані гратки, в яких зображувалось сплетіння виноградних лоз і кетягів.