Віщуном виявився воєвода. Віщуном називають людину, яка вміє додати до міркувань розуму ясне проникання духу, здатну побачити здалеку невидиме для звичайного ока і особливим чуттям провістити майбутнє.
Пам'ятатимуть слобожани цю ніч, усі замисляться над чудодійним даром свого воєводи.
Минеться день тривоги, минуться літа молодості й сили. Хто доживе до старості, хто донесе до неї пам'ять і розум, той згадає минувшину і оцінить її.
Ось і кінець Турового урочища. Темрява погустішала. Узлісся останньої діброви здається берегом пустельного степу.
Дозорні жили в хитро замаскованих норах з подвійними і потрійними виходами, як у лисиць. Повернулися вивідни-ки, послані старшим дозорним. Біля Солодкого ночують люди. Коні пасуться в балці ручая, спутані, як на поході в чужому місці. Скільки зайд? Коней багато — певно, там і в'ючні і запасні. Судячи за табуном — людей буде не менше сотні.
з
Остання чверть ночі збігає до кінця, так само, як було в незліченні поминулі ночі, як буде для незліченних днів, що плинуть з вічності літ.
Світ, наче дерево весняним соком, сповнюється передчуттям сонця. Сторожовий воїн, спираючись на обридлий спис, хоче побачити синяву, що витісняє глибоку чорноту неба. Пам'ять людини, звичної спостерігати рух зірок, незабаром допоможе їй назвати яскраво-рожевим, багряним, зеленим та іншими невідтворні барви світання.
День близько. Нічний звір скорочує вигадливі, але розраховані петлі пошуку, підкорені запаху слідів живого харчу-здобичі. Пора нічним полювальникам обрати місце для останньої засідки. Вдалі чи невдалі були лови, доведеться залягти на довге, сонне і сторожке днювання.
Чотириногий денний звір розбуджується позовами голодного живота. А людина в цю коротку передсвітанкову годину спить міцніше, солодше за всю ніч. Росичі знають, що недаремно людині добре спиться під ранок: темні сили, злі духи, наче завбачливі нічні хижаки, квапляться покинути терени, відкриті для готового з'явитися на сході всепереможного світла. Чаклуни, які вселяються на ніч у тіло вовка, лиса, ласиці чи сови, натішившись нічним розбоєм, уже повертають свою душу людському тілу, що мирно лежало цілу ніч. Уся нечисть, усі перевертні в шкурах та пір ї збиваються в передранкових туманах, тягнуться в глухі лісові хащі і до входів у печери. Лихе відступає в страху перед світлом, але повільно, щоб не втрачати останньої миті скороплинної вольготності — літня ніч коротка.
Наче перевертні, вовча сім'я йшла за літучим загоном хозарів. З повеління матки-вовчиці сам вожак і троє молодих, що мали до зими наздогнати в рості старих, зачепилися за людей поблизу крутого берега Дніпра. Випередивщи інші вовчі пари, стара вовчиця ощенилася в печері на західному березі великої ріки, з допомогою самця виходила виводок. Настав час покинути лігво, засмічене пташиними, заячими і козячими кістками: Вовчиця була цікавою. Колись, відбившись у бойовому сум'ятті, сука тієї породи собак, що вдвох могли взяти в лісі ведмедя, а в степу не боялися тура, здичавіла і повернулася до своїх братів-вов-ків. Прародичка залишила далекому потомству лукавий потяг до сумнівного зближення з людиною. День за днем вовчиця вела своїх гарячими слідами, знаючи, що буде пожива. Навідуючись на кожне залишене хозарами місце ночівлі, вовки знаходили ситний наїдок. Вони розкушували мозкові кістки, набивали животи недоїденим м'ясом, тельбухами з лошат і молодих коней: як завжди, хозари гнали свій прохарчунок на ногах.
Удень вовки були обережні, вночі нахабно лізли до хозарського стану. Звірів підганяла жадоба, збуджував соковитий запах коня, хвилювало дитяче іржання молодняка, який гнали на заріз. Сміліючи, вовки лякали коней завиванням, зухвало підповзаючи з надією відбити дурне лоша від табуна, погнати в степ і потішитися на волі. Цієї ночі вовча сім'я знахабніла, і під ранок табун перестав пастися. Заступивши собою лошат і кобил, жеребці з гнівним храпом утворили кільце. П'ятеро чи шестеро сторожових хозарів спали в сідлах. Кочівники, вони звикли дрімати на коні. Кінь сам бреде, не відстаючи від череди чи табуна. Якщо прилучиться щось, кінь розбудить. Хозари довіряли своїм коням. Степовий кінь уміє не лише бити наосліп задніми ногами, а й завдати згори вниз гострим копитом передньої ноги смертельного вдару і звірові, і чужій людині.
І табун, і вовки, і сонні погоничі непомітно переміщалися вниз долиною Солодкого ручая. Відстань між ними й стоянкою хозарів збільшувалася. Ратибор і п'ятеро слобожан з його десятки прокрадалися в цей розрив.
Нічний птах бачив слобожан, звір — чув. А для людини — в степу вона народилася, в лісах чи в горах — не було й тіні. Гірка воїнська наука, та плід її дорожчий за золото — в ньому життя племені. Біда хозарам — бути їм без коней.
Лише вовки бачили і чули чужих людей. До запаху хозарів звірі звикли. Обережність пришельців, можливо, здавалася вовкам лякливістю. Вони поступались полем слобожанам неохоче, крок за кроком. Гострий нюх Ратибора вловлював сморід вовчої пащі, важкий дух вовчого тіла.
Заспокійливо перегукувалися далекі сови. Коли наслідувати крик сови, спрямовуючи голос униз і вбік, здається, що він долинає здалеку.
Хозари спали нетісно, але й не розкидано. Ось шкура чи шмат товстої тканини з вовняної пряжі, видніється кінець гостроносого чобота з м'якої шкури, голова сповзла з високого сідла, що було замість подушки. Поступово темрява розсіювалася, і сплячі здавалися купами хутра й ганчір'я.
Поруч — спис, ввіткнутий кінцем держална в землю, розмальований сагайдак, короткий, дуже вигнутий лук, крива шабля з руків'ям, сплющеним упоперек клинка.
Краї балки стояли над сонними, наче невисокі стіни, створюючи відчуття замкнутості й спокою. Кілька закіп-тюжених казанів чекали то там, то там на таганах із кованого заліза, засипаних попелом перетлілих багать. Після ситної вечері залишалося варене м'ясо, щоб уранці ковтнути шматок на ходу, перед сідланням.
Ратибор завив по-вовчому. Наслідуючи звіра, чоловік почав низькими нотами і закінчив, як звір,— пронизливим "аааа"... Він сам собі здавався вовком. Завили і товариші. Людське вухо не могло б розпізнати облуди. Коней важче обдурити. І все ж коні під поснулими табунниками стрепенулися, а сам табун схвильовано сахнувся і подався вниз долиною струмка. Скориставшись нагодою, справжні вовки відтіснили нарешті дворічного лошака, що з переляку відбився від старших, і погнали здобич у степ. Прокинувшись, табунники поскакали, щоб повернути коней до ночівника. На сході помітно сіріло.