Якщо тепер Ратибор і згадував нелегкі роки, то тільки з гордістю. Рідна домівка — слобода, і не треба іншої. У слободі, як завжди вранці, порожньо, всі зайняті.
Двері до Всеславової хати були розчинені. Ратибор заглянув і почув дружелюбний вигук: "Е-гей!"
Воєвода сидів на широкому ослоні, покритому шкурою. Ратибор сів на порозі.
Всеслав розглядав кривий хозарський меч. Клинок тьмяно освітився в променях сонця і кинув світлячок у темний закут. Голова воєводи була в тіні, зі світла Ратибор бачив тільки ноги, озуті легко, в постоли-калиги. Шмат шкури, вичиненої мокрим дубленням, був витиснутий на колодці за формою ступні. Чотири ремінці, два спереду, два на заднику, втримували калигу і, обвиваючи ногу до коліна, притискали до голінки широку холошу.
Хоча Ратибор не бачив обличчя воєводи, він знав, що той дивиться, читає по ньому. Приховувати нічого, воля роду-племені, воля воєводи поконана чесно, без обману.
Всеслав порушив мовчанку:
— Ходімо побрязкаємо мечами.
Скинувши сорочки, обидва вийшли на двір голі до пояса, кожен з двома мечами. Обидворукі воїни. Не кожен був вмілий на таке. Помітивши в Ратибора добрі здібності до зброї, Всеслав сам навчив його.
Воєвода був тілом могутніший, Ратибор ще не ввійшов у повну силу чоловіка.
В одну руку Всеслав узяв роський меч, прямий, тяжкий, загострений з обох боків, завдовжки півтора ліктя разом з руків'ям. В другу — хозарський меч, криву шаблю, тонку, на чверть довшу за меч. Ратибор вийшов з двома хозарськими мечами.
Зустрівшись поглядами, вони стали за чотири кроки груди від грудей. І обидва все забули для манливо-небезпечної гри. Першим Всеслав зробив крок, прикривши груди мечем і відвівши шаблю для вдару.
Кинувши тіло вперед з шаблею, Всеслав, здавалося, проб'є Ратибора. Але той, відхиливши лівим мечем клинок, правим змахнув над плечем Всеслава. Відбите залізо сплеснуло вгору. І тут же знову й знову брязнуло, покриваючи обох миготінням ламано-гнутих клинків.
Сторожові на вежі забулися, спостерігаючи красу бою. Якби біля рову показалися хозари, їх би не помітили. Самі воїни, вони, затамувавши подих, були готові побачити, як раптом, обидва понівечені, порубані, прохромлені, впадуть дворучні бійці. В метанні тіл і заліза було притягально-страшне, наче чаклунство, заклинання сили.
Не розходячись, не перепочиваючи, на дворі слободи крутилося чотирируке чудовисько, виблискувало, видзенькувало.
Пролунав дзвінкий спреньк заліза, і над вежею щось свиснуло. Воєвода і його улюблений воїн зупинилися. В правій руці Ратибора залишилося саме руків'я. Пересічений відбивом меча, хозарський клинок зламався і відлетів, мало не влучивши в сторожових.
Залиті потом, тіла бійців волого блистіли. На Всеславо-вому плечі сочилася кров від довгого порізу.
— Славно битися ти став, славно,— похвалив воєвода.
Ратибор підійшов, висмоктав ранку. Кров не виплюнув — братня кров свята.
Всеслав розвів руки, обплетені товстими м'язами; темне, як земля, тіло здулося вузлами й горбами. Воєвода глибоко зітхнув. Піт щипав ранку, треба прикласти пожованого листя болотного сухоцвіту. Ратибор рвав у хаті ліки із заготовлених пучків.
Так, б'ється хлопець, як муж. Круто йому далося немиле весілля, та не повинна ним одним скінчитися така сила, потрібна вона родові і братству.
Один з вартових збіг з вежі, дістав і приніс клинок. Віддати ковалям, нехай зварять залізо міцніше.
Ратибор приклав листя сухоцвіту до порізу, вправно прикріпив його тонким ликом. Вперше змагаючись з воєводою в дворучному бою, він позначив супротивника. Досі було інакше. Він не знав, що Всеслав зумисне піддався. У кого багато ніжності, у кого — мало. Кожен дає, скільки може і як може.
Так минулася коротка Ратиборова молодість. Та й дитинство в тих людей було набагато коротше, ніж у їхніх далеких нащадків. Не в одного Ратибора роки протікали зло, сповнені суворого життя. І інших гнули багато, били, кували. Під нещадно-наполегливим боєм тягуче залізо твердло, а глина розліталася порошнечею.
З
Ще вчора на легких павутинках літали маленькі павучки, чіплялися за підсохле бадилля, за гілки, за вуса, за брови і, пробігши по обличчю, пускали нову нитку: щоб летіти далі...
Дощ пішов, як сказали сторожові, з ранньої ночі. Ніби сіяли його на густому ситі, на землю сипалися дрібненькі бризки-краплинки. Від них сивиною пробивало коричневу шерсть козячих плащів і внизу, з обрізу, з довгих космиськ стікали струмки.
На втоптаному щебенем слобідському дворищі болота немає. Вода, не встигнувши наситити брущатий грунт, просякає всередину кургану, як в губку. І в глибині криниці ще не помутніла вода, як мутніє взимку. Перехоплюючи одубілу, цупку від води линву, слобожанин витягує цеберку кришталево-прозорої вологи. Вода свіжа, холодна, ледь пахне коноплями. Поставивши цеберку на край зрубу, слобожанин п'є і поступається місцем іншому.
Супиться день. Між небесною твердю і землею попливли вологі випари — оболока землі. Тепер згори не побачиш, що діється внизу. І знизу вгору теж не видно. Чуєш, як тихо дихає земля, засинаючи. В її диханні, як і в людському, рухається душа. Засне — і дихання майже не стане.
Ні в похмурий ранок, ні в зимові ночі нема спокою людині. Вона несе в собі колючий клубок неспокійних бажань, не знає, навіть після здійснення кращого із замисленого, тихого спокою землі.
Нині роський воєвода віддався одному — мати найдосконалішу оруду своєї сили: мати воїнів найхоробріших, най-вправніших, підвладно йому відданих, як пальці руки.
Дрібна мжичка сіється на довге Всеславове волосся, дрібні краплинки збираються на довгих вусах. Піднімаючи цеберку, він п'є, тримаючи на руці двопудовий тягар, наче берестяний ківш.
Напившись,/слобожани артілями їдять кашу з молодої крупи. Каша крута, холодна — варили вчора ввечері,— і ложок не треба. Ковтають твердий, варений з телячим шлуночком сир, ріжуть шматками м'ясо. Споживають швидко, як попало: хто сидячи, хто і навстоячки.
Кваплячись, виходили з хат озброєні по-мисливськи — спис, ніж за халявою, сагайдак з двома десятками стріл і лук. Від дощу лук захований в чохлі зі шкури, промасленої кістковим жиром.