Він знав, що у нього є така небезпечна вада. До того ж, як багато хто з авторів, він любив перечитувати написане вголос, щоб на слух перевірити звучання і зміст.
Залізні лати, яких ніколи не знімають, нівечать тіло. Не можна вічно душити в собі протест і залишатися здоровим. Сумна доля каменя, який сам-один протистоїть течії.
Прокопій безшелесно прошмигнув до дверей, поклав руку на мідний засув. Ні, він не забув замкнутися, ніхто не міг підслухати. Якщо в нього й вихопилися небезпечні слова, сьогодні залізна пастка Долі-Випадку залишиться голодною.
У вікні — міцні грати. Самотність у самотності. Не можна довіряти ні кровним, ні близьким. Коли був заведений цей неписаний закон існування підданих?
— Скажи,— спитав себе Прокопій,— чи справді ти віриш у всепереможну силу Долі, як усі? В твоїх книжках ти вмієш посилатися на неї. Де ж ти був щирий, а де ти кивав на Долю лише задля пам'ятного карбу в сподіванні на прихід часів, коли зможеш пояснити, що не Доля, а зла воля Юстиніана і Феодори були причиною повсюдного лиха?
Прокопій відчув свою слабкість, нездалість. До чого все це? Навіщо, для кого? Його перо немічне, його думки убогі. Йому здавалося, що він не напише більше жодного рядка. Він піснопрісний, він безплідний. Якби він міг, то молився б як безбожник, котрий у бурхливому морі благає допомоги у Всевишнього.
Він гірко корив себе: як усі, ти знаходиш утіху в усемогутній Долі, в ній ти шукаєш захисту проти людей, з якими не смієш боротися, яких боїшся викривати! А свобода волі? То хто ж ти сам? Де твоя мірка, якою ти зверхньо вимірюєш діяння інших? І коли ти почнеш писати книгу Правди?
* * *
Сутінки підкрадалися до Святого Палаті я. Заспокоївшись, Прокопій думав про юність народів, і Натхнення ніжно голубило письменника. Він був переконаний, що не так давно, півтораста чи двісті поколінь тому, на берегах Теплих морів сяяв Золотий вік людей, які жили в народоправстві. Тоді свобода думки не приборкувалася відваром цикути, сокирою ката чи відлученням від церкви.
А Доля? Може, справді є фатальний зв'язок подій, не залежний від волі людини. Якщо й так, то в ті далекі й світлі літа Фатум, злий, невблаганно сліпий, але й пристанище для немічних, спав у бездонні вод Світового океану. Бо тоді ще не було потреби в Жахові богів і в утішанні смертних. Може...
То нехай же залишається написане про слов'ян. Брехня — то смерть, і правда, як дихання, потрібна людині. Прокопій голосно поклявся:
— Вірую! Істинно вірую! Неупереджено осмислюючи життя і дивлячись правді в лице, люди воскресять Золотий вік, якому ім'я — Свобода!
Розділ перший РОСИЧІ
Там руський дух... Там Руссю
пахне. Пушкін
1
З вічного дуба дивився владар Вогню і Життя. Бог, який для родючості Землі золотими гарапниками ганяє в небі чорних корів, якось громовим списом метнув себе на священне з того дня дерево. Це було давно-давно, при пращурах чи ще при дальших предках, для яких через давнину літ нема визначення ступеню спорідненості.
Бог зламав-розбив вершину дуба і, пішовши назад від заплідненої землі в небесну твердь, залишив свій образ у стовбурі. Так вірували, так переповідали одні. А інші пам'ятали сказання про незвичайного дару майстра. Він натхненим різцем і силою розжареного заліза позначив у дереві явлення Сварога. Чи так це було, чи інакше, але кожен ще й тепер міг побачити лик: під чорним, випуклим, як щит, чолом виднілися два глибоких ока, а ліве було прищулене, наче в лучника. Роздуті ніздрі рівного, як у роських людей, носа нагадували про тура-зубра, коли він завмирає брилою сірого каменя, чутко вловлюючи запахи степу. Вуса в бога, злившись з бородою, збігали сімома нерівними пасмами, а кінці пасом зникали під корою. Руки заховувались у відгалуженнях, товщих за людський тулуб, ноги переходили в коріння. Огненний бог Сварожисько дивився з пролисини в зелені дуба на зароські степи, мружився, приглядався. А з-за Рось-ріки Ратибор, зачаївшись, видивлявся на великий, мов налитий ячмінним пивом, воловий міх, лик бога роських людей. Ратибор не знав, чи немає на дубі й інших очей, крім Сварогових? Чи не криються в гіллі й інші обличчя?
Наче обачна птаха, звівши над заростями голівку, поволі ховає її, втягуючи довгу шию,— знає: ніщо так не приверне увагу ворога, як швидкий рух,— так Ратибор знову сховав у траві свою голову із зібраним на потилиці в пучок світло-русим волоссям.
Ратибор повз, припадаючи до землі, по-вовчому. Огрубівши від вправлянь, голі лікті й коліна не відчували, як колола тверда трава.
Час поволі тягнувся за полудень. Спека; в таку пору крилаті абичого не літають. Рухатися треба обачно, без поспіху. А то сполохаєш пташку, і вона тебе викаже різким злетом. Пташини багато в зароських незайманих травах. Слобідські беруть звіра, щоб добути м'ясо і шкуру. А птахів чіпають мало, рідко хто заради розваги натягне сильця— сплетені кільця з кінського волосу.
Ратибор помітив, як стрепетка відводить з його дороги рябенький виводок, як проворні стрепетенята, повитягувавши шийки, дріботять за матір'ю в трав'яних хащах. Промайнули — і нема їх. "Стати б пташкою на недовгий час",— думав Ратибор.
Стрепетенята були ще майже голі. Довгі шийки морщилися лускою пеньків майбутнього пір'я, лише на кінцях крилець уже стирчали справжні пір'їни. Ратибор теж був майже голий, в самих коротких штанях, що ледве сягали колін. В поясі штани стягував сиродублений пасок, до паска була підв'язана шкуратяна калита-кишеня.
Ратиборове тіло гартували вітер і дощ, літня спека зимовий холод. Від того біла в дитинстві, молочна шкіра набрала кольору аж ніби земляного. На темному обличчі світилися сірі роські очі. Чорнувату смаглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами — сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди падінь.
Не станеш ні дужий, ні спритний, якщо будеш боягузливо берегтися. І битися не навчишся. На плечі в Ратибора є рубець від меча, на ключиці видулася зросла кістка. Знаки воїнської науки. Що більше прикрашає чоловіка! Бронзові, срібні, золоті браслети і намиста не варті бойового знаку.
В сизім від спеки небі ледь помітно пливли пухнасто-кучеряві баранці. Сонце то закриється паволокою, то знову сліпить блиском і палить землю. В нерухомому повітрі крізь солодку запону пахощів полуниць гостро й пекуче тягло гадючою цибулькою. Тонкий нюх Ратибора міг би виявити зелену гірку стрілку і за три сотні кроків. Каламутна пріль роздушеного ліктем соковитого листя сонце-цвіту здавалася схожою на запах зів'ялої конвалії. Гіркувата цівочка горицвіту нагадала Ратиборові матір Анею, яка зналася на силі трав і на всемогутності таємничих елі в-заклинань.