Млава опам'яталася. В тайнику сидить тринадцять душ, вона — чотирнадцята. Рід збережеться. Розплющивши очі, Млава побачила сіре світло. Ніби й голоси чути. Чути, як грудка землі бовтнула у воду.
Жінка поповзла назад, назад, задкуючи на ліктях, щоб не ранити пальців з обірваними нігтями. І в тайнику, у темряві непроглядній, чорній, підземній, вона шепнула, щоб зовні не почули:
Павно, чуєш, Павно! Я пробилася.
Через хід, уже не перекритий тілом, потекла тоненька-то-ненька струминка свіжості. її можна було відчути тільки тому, хто дихав тяжким сопухом підземелля.
4
У житті воєводи Всеслава бували сутички, слобода відбивала набіги. Справжньої війни не траплялося. Велика війна прийшла вперше до Всеслава.
Між людей слов'янської мови передавалися перекази про колишні війни, про битви з гуннами. Замолоду, відвідуючи в дні весняного торгу острівець на Дніпрі, Всеслав слухав розповіді ромеїв, запам'ятовував важкі для слов'янського вуха імена полководців. Ганнібал і Кесар Юлій, Александр, Ахілл, Август, Октавій, Феодосій, Іуда Маккавей, Пірр, Костянтин, Юліан, Хосрой, Фабій, Агафокл, Кір, Помпей, Феодоріх, Ксенофонт, Філіпомен, Леонід, Марій, Агамемнон... Коли вони жили, скільки поколінь відійшло з часу їхніх перемог, їхніх поразок? Колись там. Давно чи недавно — це не цікавило оповідачів і слухачів. Про полководців говорили, як про живих. Дехто з оповідачів ніби сам брав участь у знаменитих побоїщах.
Всеслав Старий розпочав готувати роське військо, Всеслав-наступник продовжив його працю. Хто міг сказати, чи сильне роське військо, чи вміє воєвода водити військо. Тепер Всеслав повірив у свою силу.
Під копитами коней м'яко лягала лісова земля. Йшли до рідної Всеславової землі. Тут йому було знайоме все. Двоє людей вилізли назустріч військові. Свої родовичі.
— Як град? — спитав Всеслав.
— Нема граду,— відповів чоловік.
— Нема граду,— повторила жінка.
Всеслав, не відчуваючи, стис ногами гнучкі ребра коня, і захріпши, кінь пішов боком.
— Розорище замість граду,— сказав чоловік.
— Розорище, пустельне місце, розорене, спалене! — вигукувала жінка.
Нерозумна, нерозумна!.. Хіба не тямить воєвода, що коли нема граду, то той розорений дотла, витоптаний, випалений.
Воєвода сидів каменем у сідлі, прямий, великий, світлі вуса кінцями лежали на металевих грудях латів. Князь-воїн обидворукий.
Страшна своїм виглядом, обсмалена, брудна, майже гола, жінка зайшлася в голосінні:
— Одні ми вирвалися, одні з ним утекли, одні ми залишилися, всіх перестріляли, всіх посікли-порубали, всіх подушили, всіх полонили. Нема нашого роду. Побили князя Горобія, Красу твою побили, діток побили. Горе нам, не стало нашого роду, не стало, не стало... Дерева плачуть, трава, горем спалена...
А-а! Нема гіршого за настирливу, біснувату голосільни-цю!.. Ніколи слухати. Часу нема, сонце не чекає, хозари не ждуть. Де твоє багаття, колишній воєводо Гудий?!. Що в перемозі тому, хто, всіх втративши, залишився сам? Горе йому, переможцеві...
Всеслав торкнув коня. В бій іти треба. Князь оглянувся. Ось вони всі: рід, сім'я, плем'я, своя кров. Кінні, бронні, тихі в поході мовчальники. Не ідуть, не їдуть — ширяють яструбами на м'якому крилі. Вершників понад дві сотні, піших майже три сотні. Мало їх лягло, збереглася роська сила. Тепер Всеслав знав, що міг би він не пустити хозарів на Рось-ріку. Свої усі полягли б, жоден не відступився б. Зате в хозарів не вистачило б сміливості й сили піти через Рось, розбивати гради.
Всеслав зустрівся поглядом з Ратибором. Син душі! Безрідний воєвода хотів нагадати безрідному воїнові, що є в градах тайники. Передумав. Навіщо роз'ятрювати серце на подвійну втрату, розранювати біль надією. Житимемо без надії. Сталося. Не повернеться. Тихо, але з чіткістю голосу птаха Всеслав мовив двом уцілілим:
— Ви... ідіть до нашого граду. Тіла обережіть для поховання. Хозарів не буде більше.
Ще ходили хозари роською землею. З ближніх полів було чути гудіння била. Цей град ще жив, волав до мужності жінок, дітей і купки чоловіків, які залишилися за тином після того, як пішли бійці в ополчення племені.
Всеслав не міг ціною знищення Келагастового роду повторити воїнську хитрість, що погубила хана Егана-Саола. Князь-воєвода не хотів чекати, поки хозари ввійдуть у град.
Хан Шамоел-Зарол, досвідчений вождь, умів по-своєму брати фортеці. Хозари-стрільці, на конях і піші, густо стояли перед тином, і жодна голова, жодна рука не могла піднятися над палями, жодне око не могло визирнути з граду в поле. Під надійним прикриттям хозари закидали рів жердинами, накладали на жердки поперечини, щити. Широкий міст дасть підійти до валу впритул, на тин піднімуться одразу сотні. Захисники наосліп метали смоляні квачі. Ось-ось хозари робочі стануть бійцями і ринуть у град, наче вода, яка, закипівши, переливається через край повного казана.
Роські гради схожі між собою, як Люди. Келагастів град здавався своїм і для тих, хто, як Всеслав і Ратибор, знав — немає більше їхнього граду.
Сотня пішого війська поволі вийшла на межу. В граді потужно вдарило било, явно кличучи на допомогу. А хозари, як здавалося, не одразу помітили зухвалу горстку. Вони й далі замощували рів.
Піші росичі відійшли від узлісся на переліт стріли, коли сотні три хозарів намірилися в їхній тил. Хвацькі вершники були схожі на соколів, які заходять скісним летом, щоб ударити зверху на качиний табунець.
Тоді друга сотня піших росичів вийшла з лісу, а перша зупинилася. Несподіваність позбавила хозарів пориву. Степова кіннота завагалася перед списами, з-за яких густо сипалися стріли. Стріли били в обличчя, в бік кінним, і вершники відкочувались. Шамоел-Зарол зрозумів, що перед ним не купка роських, які жертвують собою, щоб продовжити агонію града, приреченого на загибель волею Степу.
Пронизливо свистали дудки десятників, ревіли роги степових начальників. Коноводи гнали коней просто до рову, і хозари, покинувши облогу, сідали в сідло.
Хозарські коні не встигли випасти хліба. Високе колосся закривало піших до пояса, а полеглих людей і коней не було видно. Поле ще здавалося рівним, незайманим.
Прапор хана майорів на високому держаку. Червона й жовта пілки були зшиті в довгу смугу. На ній два золотих трикутники, накладені один на одного, творили зірку, символ Яхве, який мав велике значення.