— К-ха, к-ха, аааа!
Не запах дому, Ратибор виніс запах гарячої смоли, який все заступив, усе замінив. І, думаючи про свій град, він відчував гіркий запах смоли. Великі чари криються в запахах.
— Ми тут самі будемо, самі,— сказала Анея.— До своїх квапся. Захоплять тебе в полі, і ти один марно пропадеш.
Ніде не залишилося пристанища. Посеред поля розкинувся град — сірий шмат, обрізаний тином. Над гребенем тину самотньо бовванів трубою вузький зруб. Це вежа: Біляй звелів поставити її, коли дійшла звістка про нашестя. Ще та, перша, звістка, вигадана, яку привіз Мстиша. Як і всі, Ратибор не знав Долі. Збрехати своїм було огидно, і тільки. Ратибор скорився волі воєводи для блага спільного захисту. А тепер він забув свою брехню. Все стало інакшим, минулого нема. В Анеїному дворі клуня притулилася затильною стіною до тину. На її даху спорудили поміст, на помості огнище під казаном зі смолою. Чорний край казана видно кінному. Звідти й ішов запах, який залишився в ніздрях. І весь град пахне смолою. Не в граді Ратиборова домівка, а в слободі.
З узлісся виднілися дахи, на них хтось ворушився. Готують і готуються. Даремно тин у гостряках, за шпичак легко зачепитися зашморгом аркана. Звикли люди вигострювати палі. Ратибор усе згадував, як мати квапила його. Та ще вона сказала: "Зарікаю тебе, щоб ти взяв іншу жону, якщо нас поб'ють".
А мати так і стоїть на своєму — щоб її рід не обірвався. Сама наточила зброю, закляла одружуватися тільки на своїй, пам'ятає хозаринку. Князь-старшина Біляй, коли Ратибор йому поклонився, слова не сказав. Сідаючи за ровом у сідло, Ратибор все дивився на град, на Біляя у воротях.
Наче щось хотів сказати князь-старшина своєму родо-вичеві.
Молодий слобожанин чутливо барився.
Біляй у думці складав коротке послання для передачі
15*
451
Всеславу. Та склавши, махнув мовчки Ратиборові, щоб той не чекав. Минув час, ні до чого й слова.
Ратибор, пустивши коня, думав про те, що мало чоловіків залишилося в граді, майже всі пішли у військо.
Градським тепер все одно, скільки хозарів перейшло Рось і де перейшли.
На полі, викинувши колос, хліб виповнював зерно. Порослі бур'яном межі розрізали поле на полечка. Ратибор упізнавав жовтувате колосся пшениці, сизу зелень вівса, світло-щетинисту щітку ячменю, полбу, перисті волотки проса, синяву гороху. Ні душі довкола града, ніхто не стереже хліба від потрави звіром. І дикій пташині теж роздолля.
Ех, а син он на два коліна пісеньку витягує, як пташечка співуча. "А-а, а-а", і заллється: "Ааааа!.." Ті он дітлахи брели, очевидно, з лісового озера. Здобуток у них славний. Ратибор туди ходив малим. Давно те було, здається, і не він то був. Там птиця не переводиться, скільки її не бери...
Біляй до ладу зробив з мостом, його тепер легко затягти всередину тину. Здається, тягнуть уже!..
Штовхнувши коня, Ратибор, не озираючись, сховався в лісі.
Розділ десятий ВСЕСЛАВ
О, станьте, вої, в стремно
золотое
За кривди сьогочаснії
за землю
Руськую! "Слово о полку Ігоревім"
1
У степу вершник бачить далеко і звик запам'ятовувати прикмети. Він вловлює обриси землі там, де опускається небо, помічає місце сонця, стежить, куди падає тінь. У лісі інакше. Хозари весь час оглядаються, намагаючись помітити дерева, кущі, повороти, щоб зуміти повернутися, коли буде треба. Стежка привела до засіки. Тут сліди підказали хозарам місце проходу через огидний їм вал безладно повалених дерев. Над засікою хоч було видно небо. В лісі листя гасило сонце, перетворюючи владу світла на гру променів і тіней. Стежка вилася. Спалити б злий ліс, щоб ходити і шукати безборонно по всій землі. Народжений у степу ненавидить ліс, гори. їх створили злі духи-джини, щоб нашкодити людям.
Передній підняв руку, зупинився, і всі вершники завмерли, затамувавши подих. По шерезі ковзнув шелест шепоту: стежка згубилася. Не цілком. Залишалося кроків десять, а далі — наче одрубало. Чаклунство? Чи не повернутися назад? Хозари шукають слов'янські гради, їм не потрібні сліпі стежки. Ні, тут таємниця. Стежка сховалася, наче заєць, який перед тим як залягти, робить довгий стрибок. Хто ховається, той виказує себе.
Вожак, один з молодших синів хана і наймолодший у загоні, рушив уперед. Стежина закінчувалася на галявинці. Кругом стіною товпився молодий підлісок з калини, ліщини, молодих кленів. Кі нь вожака ступ/ив на траву. Пролунав різкий звук, як від тятиви, попереду струсонуло листям, і кінь вожака, підскочивши, повалився на землю. Вершник устиг зістрибнути.
У кінських грудях стирчала товста стріла, оперена тонкими, як рибний плавник, дерев'яними пластинками. Хозари відсахнулися. Спішений вожак змусив себе наблизитися до фатального місця. Щось знайшовши, він знаком підкликав і нших.
У траві були вбиті кілочки. До крайнього була прив'язана жилка, пропущена через кільце, підчіплене на другому кілочку. Від нього жилка ішла далі, в кущі.
Спішившись, хозари оточили небезпечне місце. Вони знайшли триаршинний, наглухо закріплений лук. Він був націлений так, щоб стріла потрапила в груди людині, яка не знає про таємницю. Знайшлися і ще два самостріли. В дугу лука і в тятиву впиралася кругла палиця, від неї йшла жилка, прикріплена до важкого обрубка дерева і від обрубка — до кілочка. Той, що зачіплював жилку, ногою скидав сук з підставки, сук зривав палицю, лук випускав стрілу.
Хозари в люті порубали слов'янську вигадку. А таємницю стежки вони розкрили в пошуках самострілів. Слов'яни, доходячи до відомого місця, розбрідалися по лісу. Куди? Незабаром ліс посвітлішав. Відкрилася поляна.
Це не град. На поляні стояли півмісяцем фальшиві боги, по-блюзнірськи вирізані з дерева. За ними в пагорб було врізане накриття, теж у формі півмісяця. Людей не було видно. Нависнувши на огорожу з тичок, хозари слухали тишу.
Було зовсім легко відірвати кілька жердин огорожі, прикріплених до дерев. Хозари не люблять ходити пішки. Верхи, торжествуючи, дванадцять розвідників в'їхали в роське святилище.
Осоружні боги осоружних язичників! Боги, яких можна побачити очима, помацати руками. Хозари знали істинного бога, єдиного, який проявив себе сотворінням неба й землі. Він створив світло, відділив твердь від води, сотворив сонце, місяць і зорі, керував всесвітом. Але образу він не мав. Смертним гріхом, образою бога була спроба зобразити його риси в камені, металі, в дереві, намалювати на дошці, на полотні. В своїй величі єдиний бог заборонив людям шукати спосіб пізнання його божественності у бачених оком предметах. Бог був більший за небо, вміщав у собі все доступне і недоступне розумінню. Бог людей, духів, ангелів таємниче проявлявся у снах, святі чули його голос. Натяком на вищу істоту був чорний камінь, який зберігається в Аравії. Бог обрав хозарський народ. Лише хозари мають право володіти землею. Бог допускає існування інших народів, щоб хозари заволодівали їхнім майном і надягали їм на шию ярмо, як худобі.