Росичі, опам'ятавшись після першого вдару, не встигли здивуватися порожньому полю, куди вони вискочили, пробивши хозарський полк, як знову були кинуті в січу. І лише мало хто з воїнів розумів, чому зараз перед ним були спини, потилиці хозарів, кінські хвости, а не хозарські обличчя і конячі морди. Адже це вони, волею Всеслава, описали в полі напівколо і вдруге вдарили на хозарів, що вже змішалися, втратили розмах. З торжеством подумав Всеслав про свою правоту, про правильність складно надуманого, із сумнівами винесеного рішення, як битися. І з гнівом згадав про своїх і про сусідів. Якби в нього було зараз хоча б сім, нехай навіть шість, сотень кінних, він розбив би всіх хозарів на цьому полі, як орел б'є табун гусей, як один камінь побиває цілу купу глиняних корчаг.
Єдиний глядач, який міг правильно оцінити бій Всеслава, був ромей Малх. Удар кінних росичів, розметавши праве крило хозарів, змусив решту завагатися і повернути на допомогу своїм. Малх розумів, що хозарські полководці перебільшували силу роської кінноти. Та й що могли вони бачити з глибини свого строю! Піше військо ще било стрілами хозарів, які майже досягли кілля, а передні хозари вже напоролися на невидиму перепону. Але їхній порив був зупинений не кіллям, а хаосом, що зчинився, наче з волі богів, серед власного війська. Малх бачив усе і думав: "Які могутні сили визрівають далеко від кордонів імперії, в місцях, про які відомо одне — тут живуть варвари..."
Роська кіннота зникла. Сонце, хилячись до заходу, вирішило за хозарських полководців. Підхопивши тіла товаришів, хозари безладно відходили до свого табору. Вночі кіннота не б'ється. Роські піші стрільці пішли на нічийне поле нишпорити в траві, шукати стріли, зброю і забиті тіла. Чужих і своїх.
5
Щоб хозари не могли порахувати роські сили, багаття для приготування їжі були розкладені в ямах. Князь-старшини Колот, Чамота з вибраними слобожанами ходили по табору, опитуючи кожного, скільки стріл він випустив, і кількість позначали буковками-цифрами на липових дощечках.
— А скільки ти знайшов своїх стріл? — запитували старшини і ганили тих, що підібрали мало. Даремно стрілець виправдовувався тим, що його стріли понесли в собі хозари, хозарські коні, що трава на полі надто густа.— Не те балакаєш ти, ледачий,— суворо докоряли скупі старшини.
У возах, захованих у гаю Сварога, берігся запас. Кожному стрільцеві належало мати при собі сорок стріл. Майже стільки й залишалося в запасі після нічної роздачі.
Малху теж докорили, на що він не образився. Ромей, звичайно, пристав до вогнища десятка, з яким він стояв у бою. Суворі росичі, він це відчував, не цуралися його. Малха вражав спокій цих людей. Наче не було страшних хвилин, наче завтра нічого на може прилучитися. Хозари нависли над роським військом. Кому, як не Малху, пам'ятати про їхню близькість: хозарська стріла знайшла місце в його латах, вткнулася між роговими пластинами і впилася під лівий сосок. В запалі Малх не відчував болю. Тепер ранка нила. Росичі говорили між собою, що хозарські руки слабші за слов'янські, їхні стріли легко застрявали в шкірі обладунку. Малх чув, що піше військо втратило не більше десятка — вражених в обличчя, в шию. Ромей сидів біля багаття, скинувши туніку. Не звертаючись ні до кого, він мовив, пишаючись своєю раною:
— Перепало й мені.
Він вловив кілька поглядів, що ковзнули по його обличчю, до скривавлених грудей. Хтось ткнув Малху пучечок сухого листя, перев'язаний ликом, сказавши:
— Пожуй, приклади, швидко дірку затягне.
Терпка кислота трав в'язала язик і рот. Наклавши на рану цілющу кашку, Малх ліг. Його дивувала тиша. Військовий табір слов'ян дихав таємничістю, як зборисько поклонників забороненої релігії чи змовників проти базилевса. З ям потягувало задушливим димком, як від печі, де перепалюють дерево на вугілля. Приглушено і нерозбірливо булькотів чийсь голос, і, коли він переривався, ніч навалювалася похмурим мовчанням. Не такі бували військові табори імперських військ, п'яні, буйні, з високим полум'ям багать, поміж якими начальники проходили з охороною, не ризикуючи наодинці довірятися солдатам.
Малх підвівся. Його товариші спали чи мовчали. В тілах, що ледве смутно вгадувалися, напевно, тліла думка, як і в ньому. Раптом Малх відчув і тривогу, й приховане хвилювання росичів, і дивна теплота розлилася в його серці. Друзі, близькі люди! Здалеку долинули слабкі звуки, крик. І знову тиша все задушила, Малх чув лише своє дихання. Він ліг. Рана більше не відчувалася. Дрімоту перервав тупіт. Громіздке тіло вигулькнуло з пітьми дивними стрибками. Хтось, дихаючи, мов бик, спитав:
— Егей, люди, ви тут?
І одразу три чи чотири голоси відповіли:
— Тут.
Хряснуло. Малх уловив кидок, розпізнав милиці. Поруч нього сів безногий стрілець. Горбий бурчав:
— Бачиш, скільки моїх стріл понесли вони, кляті...
— Що, не зібрав? — відгукнулися голоси.
— Усі пам'ятаю, куди садив. Та, бачся, вони тіла попідбирали.
— А чого там кричали?
— Вивідники хозарські наскочили. Тих вивідників наші й били.
Горбий звернувся до Малха:
— А ти слухай, чужий, лук не так гнеш, я тебе підучу... Та його перебили лайкою:
— Лягай і мовчи. Назавтра буде нам наука всім. Князь-воєвода не спав. Ні, не так він вчинив би на місці
хозарських полководців. Не вийшов би з бою, кінних скував би, піших розчавив би.
Всеслав уже давно, сам. того не знаючи, осягнув недоречність грецької істини, яка полягала в тому, що для пізнання інших треба пізнати самого себе і цінувати по собі. Ні, люди різні.
Навіть холод і голод терплять по-різному, інакше любляться, не кожне серце розкривається на ласку. Навчаючи людей, Всеслав сам учився. Пишаючись своїм племенем, Всеслав знав: росич беручкий, стійкий. Раз ухопившись, рук не розтисне, за себе не боїться, розпочавши, справу не покине, лізе, поки не уб'ють. Для росича битва не вдала гра. А степові люди гарячі, запально-квапливі, в бою сміливі, але не наполегливі. Всеслав знав, що у степових людей, і у ромеїв, буває, коли війська по кілька днів вийшовши в поле з ранку, стовбичать до вечора, захоплюючись поєдинками одиночок-молодців, і без бою розходяться до ночі. Буває, що й вступлять у сутичку, але знову розійдуться, не досягши мети.