— Що ж, надягайте ваші шоломи, вбирайтеся в броні і точіть списи. Ви побачите, що скоїться з вами. Звідусюди жах. Не втече прудконогий, не врятується сильний, вони спіткнуться і впадуть. Нема для вас порятунку, ваші зойки сповнять ліси й ниви, і степ покриється вашими тілами, і ваша плоть залишиться непохованою. Ви не послухались слова божого. Ви будете .знищені, і доми ваші, і діти, і жони, і худоба. І трупи ваші будуть кинуті під денну спеку і на холод ночі.
Люби ближнього, як самого себе, не піднімай меча, будь покірний, простий душею — м'які повчання Нового завіту легко забувалися проповідниками Христа. Сам Христос сказав, що не мир він приніс на землю, а меч, і визнав святинею заповіти Ізраїля. І Деметрій із щирою вірою повторював грізні пророцтва стародавніх жорстоких пророків:
— Істинний бог говорить вам: я підніму на вас степових людей, жорстоких, неприборканих, які бродять по землі тільки з метою грабунку. Кістки батьків ваших викинуть з могил, розкидають під сонцем, місяцем і зірками, яким ви поклоняєтеся. А вас самих не підберуть і не поховають. І будете ви, як гній у грядці городній. І якщо хтось із вашого племені залишиться живим, то радший буде вмерти, аніж жити.
Накаркав чорний ромей в душі слов'янських людей.
Чекали. З невипадковою поквапністю піднявся дим над слободою ілвичів. Ще два дими незабаром стали помітними: на північному сході, де каничі, і на півночі, у ро-савичів.
Знали: тривога пішла в глибину землі людей роської мови, переходячи від слободи до слободи, від ілвичів — до ростовичів, від тих — до славичів і триполичів з хвастича-ми, далі — до бердичів, до здвижичів, житичів. Так до самих прип'ятьських нетрів дізнаються про війну, яка сунеться в ліс із степу.
Землі роської мови порізані ріками, річками, багатьма річечками, рівчаками, ручаями, струмками, джерельними струмочками. Затінені землі лісами, відмежовані болотами і трясовинами. Що далі на північ від Рось-ріки, що далі від Дніпра до заходу сонця, то важче пробратися, то легше заплутатися-заблукати і без допомоги лукавої лісовика.
Тут, не знаючи, не пролізеш. А хто знає, той може за шість днів проїхати верхи від Росі до Уж-ріки через землі п'яти племен: ілвичів, триполичів, ірпичів, здвижичів та іршичів. Ніколи росичам кидатися по допомогу до далеких сусідів, аби ближні допомогли. Всеслав не послав у далекі землі. А до найближчих поїдуть вибрані посли, князь-старшини: Дубун до ілвичів, Колот — до каничі в, Чамота — до росавичів. їхнє завдання — зібрати роди на погостах і вмовити не чекати години, коли заплаче кров'ю роська земля, а купно йти на Рось-ріку і бити хозарів на виході із степу.
До своїх родів поскакали слобожани із списами, а на списах хвости вороних коней; зустрічний росич без слів розгадає звістку за чорним пасмом.
Нині в роській слободі майже дві сотні слобожан. Ніколи, навіть за Всеслава Старого, не збиралося в роського воєводи стільки воїнів. У господарстві готове все, але кожному знайшлася робота. Розбирали стріли із запасу і, загортаючи в шкуру, в'язали снопами по чотири десятки.
Так стріли возять у тороках 1 при сідлі для поповнення сагайдаків. Майстровиті виготовляли нові стріли — в бою стріла зайвою не буває. Сухими клиночками підбивали обухи сокир та насадку списів. На точильних кругах гострили мечі, ножі, шаблі, сокири. Працювали завзято. Про хозарів — ні слова. Пусті балачки ослаблюють душу. Для бою рід годує слобожан, слобода головами платить за харч. Так було і є.
Воєвода не звик говорити неправду. А Колоту весело. Це він, блукаючи в пошуках налитих потаємною силою трав, помітив у степу за Туровим урочищем хозарський загін. Також він, передавши звістку Всеславу, хитро навчив друга мовчати. Та випробувати вигаданою звісткою єдність роських племен намислили обидва. Відповідати одному Всеславу.
Сонце котилося до полудня, коли до броду вирвався вершник. Замучений довгою скачкою кінь впав у воду. Не встиг ще другий Ратиборів посланець пішки дошкандибати до слободи, як Всеслав упізнав Мужка і зрозуАгів без слів. І з прикрістю подумав: накликали самі.
Мужко менше ніж на день відстав від першого посланця. Побачивши на власні очі хозарське нашестя, він гнав коней і себе нещадно.
Ще день, два чи три, але не більше шести днів можуть закуріти багаття над Пороссям. Понад два десятки сотень людей, степових, жорстоких, неприборканих, ідуть на Рось з єдиною метою грабунку. Чи не доведеться роським градам знову розвіятись попелом? Чи не залишаться від роського насіння поодинокі люди, як билинки на вибитому пасовиську?
Тьмаві вицвілі очі князь-старшини Велимудра: стареча вода погасила ясність зору. Бурі плями, наче осіннє листя, налипали в тріщинах сухих зморщок. Ніщо не миле старому, його серце закрилося для руху любові, радості, жалю, співчуття до чужого горя. Велимудр залишився самотнім. У своєму роду між своїми кровними він жив спогадами і правив родом звичкою до обряду правління. Себе ж він тримав у житті силою волі, єдиною силою, якої не забрала стареча немічність.
Виставивши косим горбом спину,— як давно спина перестала гнутися і коли наріс горб, князь-старшина не
Тороки — мішки, суми, сакви, підвішені до сідел.
14 В. Іванов
417
пам ятав,— він топтався на роському погості. Було неприбрано, пора б звеліти прополоти під богами. Та часу немає— хозари із степу йдуть. Задерев'янілі ноги старого плуталися в бадиллі трави. Обидвома руками Велимудр чіплявся за князівську патерицю. Переступить, витягне зав'язлий кінець із залізною, як у списі, насадкою, далі переступить.
Немічний старий кабуляв по коліна в траві біля дубових підніж покровителів племені. Стомився він, ой як же стомився!.. Йому треба згадати щось, надзвичайно важливе, надзвичайно потрібне. Якби згадати, більше він не забуде. У вухах свистить, наче близько щось ллється. Велимудру чується звук: "Ті-лі, ті-лі-лі, лі-лі, ті-лі..."
Знайомий звук, такий знайомий. Та — заважає, заважає. Зараз Велимудру треба зосередитися, пошукати, згадати головне. Ось ще трошки, і пригадається.
"Ті-лі-лі, ті-лі, ті-лі-лі-лі..." Клейкою павутиною тяглася, вилася без розриву дитяча пісенька пастушої сопілки. Дерев'яна дудочка мала й тонка, її голос ледь дужчий за комариний писк, але чути його далеко — наче пташиний свист. Зблизька голосом легко заглушити сопілку. Але вдалині буде чути не голос, а сопілчаний перелив.