Прикладом і переконанням гнули ілвичі в, розпалював воєвода Всеслав і в прийшлих хлопців молоде завзяття бути не гіршим з луком, з мечем, в метанні списа, на коні. Норовисті слобідські коні; не один ілвич, скинутий на землю чи винесений неприборканим скакуном, сам брався за нудну справу — навстоячки тиснув коліньми важкий камінь.
В'язку прутів не зламає й силач, а по одному — зламає і дитина. Подолати верству — тисячу п'ятсот разів ступнути. Простим воїнським кроком за годину проходять п'ять верстов, швидким — шість, найшвидшим — сім.
Всеслав шикував своїх слобожан і нових ілвицьких у три тісні ряди. Ходили, щоб не відривати від ліктя лікоть; ряд від ряду витримував відстань на два списи. Щитами прикривались, як стіною. Всі разом метали списи і кидалися в мечі. Поверталися вбоки й назад, не розриваючись. Зупинившись, закривалися кругом. Здалеку могло здатись, що не люди, а один багатоногий звір топче землю. Ось він сповільнив рух, зупинився. Поворот — і пішуов ліворуч. Швидше, швидше котиться. Трава закрила ноги, стіна щитів ніби сама насувається. І думається, ніхто не стримає натиску розумного звіра з казки про зміїв-велетнів, про стоногих латних чудовиськ, які водяться десь на краю сухих пісків, на берегах Океану.
Росичі приваблювали ілвичів майстерністю скакати не в сідлі, а стоячи на ковзькому крупі коня, вмінням на розгонистому скаку зубами підхопити з трави полотняну калитку, зняти рожном списа підчеплене на рогульці кільце з вербової лозинки, зрубати, не зламавши, встромлену в землю гілку.
Рідко яке серце не загорялося заздрісною ревнивістю, коли п'ять стріл випускав Ратибор чи хтось інший із слобожан. Усі стріли одна за одною пучком впивалися в турячу шкуру так щільно, що п'ять розкрилів можна було затулити однією долонею.
їли по-літньому — м'ясного варева, приправленого цибу лею, молодим корінням та зіллям, печеного м'яса й риби, дичини — вдосталь. Вистачало всім сотового меду, сирів, молока. Хліба не було, як завжди, до нового.
Якось увечері з'явився коло слободи Павич, князь-стар-шина з ілвицького племені. Приїхав з двома проводжатими, як і личить.
Дідуган дужий, бадьорий, з вусами довшими, ніж у Всеслава, Павич не забажав піднятися в слободу на братський почастунок до роського воєводи. Зухвало і грубо Павич поставив вимогу:
— Поверни мені хлопців негайно,— і назвав шість імен.
— Чому ж так? Добром же тих хлопців відпустили.
— Відпустили, а тепер забираємо.
Гнівний старий повернув коня — ні про що більше розпатякувати — і крикнув на прощання:
— Триматимеш — погано буде. А самі не захочуть піти, стануть викиднями. Не бачити їм свого роду, як мені — своєї спини!
Ще щось вигукував Павич на ходу. Всеслав м'яв товстий ремінний пояс, зубами б пережував! Наздогнати б дуридло, зняти з коня та пошурувати пикою об землю, поки ніс не зітреться, щоб лишилося рівне місце.
— Бачиш, он воно як, так воно й є, так і далі буде,— налив олії в огонь Колот. Князь-старшина з малими перервами гостював у слободі з весни. В родах говорили, що Колот-відун чує лихо із Степу.
— Правильно мовлено,— відповів Всеслав побратимові,— бджіл не поморивши, меду не їсти.
— А морильні ж то ще нема, нема, нема,— сказав Колот, обхопивши друга за плечі: — І диму нічим розвести. Згинатися доведеться. А ти помітив, як хитро Павич сказав: "Якщо самі не захочуть піти..." Самі і не захочуть, а він скаже — ти не пустив. Непорушний звичай — заповіт батьківський: не нами заведений — не нами й відмінятиметься. Не повернеться хоча б один ілвицький із шести — скажуть: умкнули чоловіка з роду, росичі все одно що хозари.
З непоказною зброєю прийшли далекі шестеро ілвичів. Попишалися в роській слободі справжніми луками, важкими мечами, кольоровими сагайдаками. На гарних конях поїздили. Пішки прийшли, пішки й пішли. Пішли хлопці під руку старших, знову поле орати, землю копати, огороди городити, в лісі сокирою орудувати, поле полоти, худобу пасти, засіки поправляти, сирицю м'яти, шкури вичиняти, овець стригти, чоботи шити — всі роботи в роду за день не перелічиш і довіку не переробиш.
Кпинами, образливими прізвиськами проводжали нові слобожани з ілвичів тих, що йшли до роду. Всеслав зауважував — приросли новенькі. Недарма слобода слободою зветься. Вдома життя хоч і простіше, та сіріше.
Через два дні троє відпущених ілвичів повернулися, стали перед воєводою: ось і ми, мовляв.
— Що ж ви! Неслухи роду!
Мнуться хлопці, вичавлюють із себе слова, ніяковіючи перед гнівом воєводи. Не хочуть вони більше жити вдома, їм у слободі любіше.
— Ідіть собі, я людей з родів красти не буду.
Йти їм було вже нікуди. Вони відмовилися коритися, їх вигнали, шматка в дорогу не дали.
Слова несказаного ніби й немає. Та Всеслав розумів, що сталося небувале. Молоді іншого племені заради слободи відмовилися від свого роду, з власної волі стали викиднями, промінявши плуг на меч. Ніхто їм наречених не дасть, для них засіка між ілвичами й росичами стала нездоланною, як Дніпро плавцеві в повінь.
Для справедливого захисту від Степу придумав Всеслав спільність слобід. З примхи ненаситний хазяїн Павич відкликав хлопців. І — видно для всіх явилося зерно не знаного досі, нового.
Річкова вода бурунила через гребінь броду, покриваючи каміння на півсажня. Гурт вершників переправився нижче, в глибокому, але спокійному місці.
Біля дуба з образом Сварога спинилися, прощались. Ніхто не може знати, йдучи в Степ, коли повернеться.
Всеслав і Колот проводжали далекий дозор — семеро слобожан, у кожного по два запасних коня. Кінь у степу — човен на річці. Добре вгодований вівсом чи ячменем кінь, несучи вершника, наздоганяє тарпана, хоча той біжить без ноші. Коней для дозору годували останнім збереженим вівсом.
Попрощавшись із Сварогом, вершники минули далеку роську межу біля Турячої застави. Тут, у підновлених землянках, уже почали пильнувати за кінцем степової Дороги.
Ось і балка Солодкого струмка, де побили хозарський загін. Усе позаростало, затяглося, лише місця під колишніми багаттями означилися яскравою зеленню.
Праворуч починається не видима звідси Тікич-ріка. Узлісся розступалися, відходили. Степ відкрився. Він захопив і не віддав лісові місце, де в роки гуннського побоїща вигоріла діброва. Туряче місце, улюблене. Вершники бачили одразу кілька черід степових биків, які нагулювали силу на багатому пасовиську.