Від ударів піщинок по залізі посипались іскри. Яке чарівне видовище! Рубін дивиться, і, як в казці, до нього долітають слова Каленика Романовича: пісок уберігає залізо від горіння і разом з тим допомагає кращому його прогріванню. Іскра заліза, готового до зварювання, повинна бути прозорою і чистою, еге ж, п р о з рою і чистою!
Рубін дивиться на горно, на іскри, які від ударів піщинок летять із заліза, і не може уявити іскор, чистіших і прозоріших за ті, які він бачить зараз.
Нагрівання, здається, триває довго, страшенно довго. Крюк обертають ще раз і ще раз, посипають піском, від цього знову і знову летять іскри.
І знову, задивившись у вогонь, Рубін не помічає, як Каленик Романович підводиться із стільця. Зарухались його сиві брови, ожили очі. Він підходить до самого горна, торкає за плече Рубіна:
— Замічай, Рубіне! — і кинув жменьку піску на залізо, біле," аж неначе прозоре. Залізо заблискотіло, і з нього посипались іскри.
— Бачиш?
Рубін дивиться на цей фейєрверк. Йому мерехтить в очах.
— Замітив? Чиста? Чистішої вже не буде! Фейєрверк ще не встиг загаснути, а Каленик Романович
вже повернувся до Серьожі.
— Під молот! Підготуватися!
Помічник і Рубін кинулися до крюка і почали обертати, щоб віднести до ручного ковадла.
— Відставити] Під паровий!
— Каленику Романовичу, але ж...
Перший раз, коли варили з Кальниболоцьким, крюк клали під ручний молот. Наказ Каленика Романовича спантеличив помічників. Вони уставилися на нього очима.
Коваль похитав головою:
— Сімдесят міліметрів під ріучний молот?! Ая-я-я! І крюк поклали під молот паровий.
Біля молота став сам Каленик Романович. Рух руки — і молот шалено і весело загупав підлітаючи вгору і опускаючись вниз. Полетіли фонтани іскор. Складені краями два куски металу з першого удару вгрузли один у одного. Наступні удари без жалю їх місили, і залізо слухняно зв'язувалося, як зв'язуються у вмілих руках два куски тіста.
Почався процес зварювання. Обидва крюки зварювалися не поверхнево, а серцевиною, зчіпалися молекули з молекулами в самій глибині залізного стрижня. Помічники дивилися широка відкритими очима. Кожен рух майстра викликав у них подив, навіть заздрість.
Молот усе гатив і гатив. Каленик Романович мовби прикипів до нього, ніби народився тут і ніколи не збирався залишити цього свого місця. Він неначе увесь одсвічувався внутрішнім жаром, і Рубін задивився на ньбго.
— Годі! На горно!
Крюк знову поклали у жар.
Крюк нагрівся. Молот знову бгав і місив розпечене залізо. Каленик Романович, зосереджений і бистрий, стежив за ним, не спускаючи очей. Проте молот гупав не так, як раніше. Тоді він місив залізо завзято, безоглядно, тепер в рухах його помічалась обережність.
Веселі іскорки сипалися на Каленика Романовича. Ще кілька рухів, завмираючих, ніжних, як дотик пелюстки, і молот спинився. Крюк почав швидко червоніти; потім метал посинів, а коли захолов, став аж бузковий. Всі стовпилися навколо: на місці зварювання не було видно ніяких швів, залізна маса обох кінців скипілася в одно.
Каленик Романович почав витирати руки, повільно скинув свій фартух, простяг його Рубінові.
— Вже? — спитав Рубін непевно.
— Вже,— відповів Каленик Романович.— Тепер він швидше по цілому розірветься, ніж по звареному.
Хлопці оточили Каленика Романовича.
— Як це у вас здорово! — скрикнув Серьожа.— Ви тільки гляньте,— гукнув він до товаришів.— Ні, ви тільки гляньте!
— Багато будете хвалити — перехвалите,— відмахнувся Каленик Романович.
З цеху Каленик Романович вийшов дуже схвильований і разом з тим у великому піднесенні. Око не зрадило, не схибила рука! В душі у нього ніби гриміла музика, як гриміла вона в дні давні, колишні. Але чим далі ішов він, тим частіше в переможні звуки впліталися інші звуки якогось жалю. Жалю за тим, що так швидко усе минає і за плечима старість. І хто його знає, чи не є це останній його зліт, остання перемога?
Спочатку, як вийшли із цеху, Калеиику Романовичу хотілося швидше дійти додому, побачити Ганну Сильвестрівну і про все їй розказати, як розказував він завжди раніше. Він знав, що й вона дома жде не діждеться, і летів, летів. Але чим далі від цеху і ближче додому, тим кроки його ставали повільніші, в душі тужили невеселі скрипки...
Рубін ішов за Калеником Романовичем, ніс рукою його фартух, закоханими очима дивився на нього і думав про наступні дні своїх перемог і тріумфів. Авжеж, він не буде сидіти склавши руки, він почне працювати, як сам чорт, і — навчиться. І як оце тепер Каленика Романовича викликають на допомогу, так викликатимуть і його, і назвуть майстром ковальської справи...
Ці думки, мрії і роздуми не пропадали для хлопця даром. Він тепер знав справжню ціну Каленику Романовичу, ходив за ним невідступно і пильно прислухався до його слів. Але не завжди, звичайно, адже він був ще хлопець, якому хотілося засунути терпуг у горно і вирізати у шибці круглу дірку!
В кінці зими у Рубіна сталося велике горе. Прийшов лист з радгоспу, що померла мати. Хлопець залишився круглим сиротою, бо батько ще раніше розбився, упавши п'яний з мосту.
Рубін сидіз на вікні в коридорі, дивився на талий сніг у дворі, на струмочки, що вже бігли по землі, і схлипував. Все всередині йому боліло, мов там була відкрита рана, яка, здавалося, і загоїтися не могла. Як він тепер буде жити на світі? І як це тяжко усвідомити, що матері, яку він так любив, вже немає на світі і ніколи не буде, ніколи він її вже не побачить, не почує її голосу, не загляне у вічі.
Від цих думок Рубін починав дужче схлипувати, всередині наростав такий біль, що паморочилося з голові.
Вночі хлопець не міг заснути. Чергова по коридору кілька разів напувала його холодною водою. Рубін лежав ниць на постелі і тужив.
Не спромігшися заспокоїти в кімнаті, добра жінка вивела його на свіже повітря, і він сидів на ґанку, поки не почало світати.
В їдальні Рубін не торкнувся до їжі на уроках сидів понуро, важко зітхаючи й схлипуючи.
Каленика Романовича вразив вигляд хлопця: він був блідий і змарнів за ніч так, що не можна було пізнати. Після уроків коваль забрав його до себе — до Ганни Сильвестрівни. Хлопець ішов мовчки, опустивши голову: в кімнаті знову розридався і, упавши головою на стіл, повторяв: "Я ж тепер її вже ніколи не побачу на світі".