Тоня провела Анатоля на вокзал. Взяла перонний квиток і увійшла в вагон. Анатолеве місце було напроти однієї панночки. Панночка була спітніла, аж пашіло від неї, тоненька біла блузка приставала до тіла. Вона одкинула комірець, махала коло розчервонілих щік руками й поглядала на свій важкий чемодан, що, очевидно, був причиною її втоми.
— Ось, Толику, твоє місце, — сказала Тоня, — на мою думку, гарне, коло вікна й столик… — Анатоль у думці був згоден, але він додав би, що гарне це місце ще й тому, що гарненька буде сусідочка.
Анатоль поклав свого жовтого, обмотаного пряжками чемодана і прощально переглянувся з Тонею. Панночці, на їхню думку, можна було довірити. Вони знов переглянулися, потім глянули на панночку, в думці зрозуміли одне одного, й Тоня, звертаючись до панночки, сказала:
— Подивіться, будь ласка, ми на хвилину вийдемо.
— О, прошу, прошу, — енергійно заторохтіла панночка. І вони вийшли. Стали на пероні, й їм було видно панночку, що дивилась у вікно. Це говорило за те, що речі їхні цілі. Але стояти довго не довелося. Дали другий дзвінок. Анатоль тричі поцілувався з Тонею, увійшов у вагон, зиркнув на панночку, й потяг рушив. Анатоль підійшов до вікна. Він відчував присутність самотньої жінки й байдуже дивився на чудовий краєвид, якому осінь іще не встигла випалити зеленого вбрання. Часом жовті, наче облиті вогнем кущі, долини й могили й рясні ліски, місцями червоні, зелені, а місцями вже й без листя.
Анатолеві хотілось заговорити з панночкою, але не знав, із чого розпочати. Спитати, котра година? Так у його ж самого є годинник, та ще й на руці, й вона, певне, його бачила. Спитати, куди вона їде, так яке ж йому до того діло? Спитати б, яка станція, так потяг лише рушив, та й куди це годиться. От хіба спитати, чи не знає вона, скільки верстов до того місця, куди він їде, або скільки часу туди їхати. Може, вона їхала та й знає. Але Анатоль не наважувався чомусь і це спитати. Він відійшов від вікна й сів. До вікна підійшла панночка. А коли вона одійшла од вікна, до вікна підійшов Анатоль. Нудно так їхати. Нічим розважитись. Нудивсь Анатоль, нудилась і панночка. А то якось сталося так, що до вікна підійшли обоє. Анатоль торкнувся її голої над ліктем руки, і йому стало солодко. Він міцно притиснувся до тієї руки і так, ніби йому треба було неодмінно визирнути всією головою з вікна, навмисно торкнувся своєю щокою до її щоки. Це було занадто, панночка одійшла од вікна, й Анатоль відчув, як вона з собою однесла шматок його радості. Та незабаром вона знов підійшла до вікна. Очевидно, його сміливість торкнутися щокою об її лице надала і їй сміливості. Вона сказала:
— А правда, чудова місцевість… як у Криму…
О, цього йому й треба було.
— Місцевість, правда, чудова, але я, на жаль, не був у Криму. Але з цієї місцевості можна судити, який Крим. — Тепер Анатоль уже нахабно тиснувся до панночки.
— Ви знаєте Крим? — спитав він.
— Дуже добре.
— А скажіть, Харакс — нічого місце?
— Чудове, прекрасне місце. Ви щаслива людина, коли їдете туди. Певне, до санаторію?
Анатоль відповів, і знов не було чого говорити. Але він іще нагадав, що треба запитати, коли він прибуде до Харакса. Чи ввечері, чи вдень, чи вночі, а запитавши, це й одержавши вичерпні відповіді, він знов не мав що говорити, і цим разом мовчанка була довга. На невеличкій станції панночка встала, попросивши Анатоля подивитись за речами, а вернувшись, усміхнулась до нього. А потім Анатоль устав і так само попросив подивитись за речами. Це їх зблизило. Дійшло до того, що стали ділитися своїми харчами, а згодом стали їсти вкупі. Панночка назвалась Людмилою. Сама вона з Білгорода, їде до Севастополя до родичів, а тоді додому.
Панночка Анатолеві подобалась. Йому хотілося бути з нею довго, й боляче було, що в Севастополі їм треба буде розлучитися. Він міг би її взяти з собою, але це дорого буде коштувати і велика трата грошей. Та й може викликати підозру, що він із грішми, тим паче, що він не знає, хто вона. Може, вона за ним і стежиться. Може, спеціально й їде оце за ним вивідати його, куди їде й чого. І він вирішив бути обережним. Він став її розглядати. Особливо йому подобався японський проріз очей, коса клубком на потилиці, кругленькі плечі й рівний, більший, ніж потрібно до її лиця, носик. Вночі вони не спали. Тихо гомоніли, дивились у вікно на окутані пітьмою поля, села, ліси й тисли одне одному руки.
— О, який би я був щасливий, Людочко, коли б мав таку жіночку, як ви.
— Хіба годиться мати дві жінки? — сказала Людмила.
— Поки що в мене жінки немає, — сказав Анатоль, і Людмила цікаво зазирнула йому в вічі, в яких відбивались свічки, що догорали в вагоні.
— А брехати не годиться, — кокетуючи, сказала вона.
— Тобто як?
— А так. Ви одружений.
— Слово честі, ні.
— А що ж то за панночка була з вами в баретці та в шовковому пальті? — Вона підкреслила шовкове пальто й баретку. Видно, цій бідній дівчині дуже хотілось шовкового пальта.
Анатоль відчув, що дівчина небагата, — і посміливішав.
— Ця панночка в шовковому пальті ні більш, ні менш, як моя сестра. — Анатоль сказав так щиро, що можна й повірити. Людмила, може, й повірила, але їй хотілося ще й переконатись.
— Але, даруйте мені, хіба ж із сестрами так цілуються? Ручуся своїми очима, що цілувалися ви так, як цілуються з жінками. Та й дивились ви на неї не як брат.
— Вигадуєте, — сказав Анатоль. — Це лише філософія. Мене ніхто не любив. Якщо хочете знати, і я ніколи нікого не любив. — Він сказав це журно, а потім весело додав:
— А вже як полюблю!
— Ну, вже як вас не любити, то кого ж? — так само відповіла Людмила.
— А що в мені такого гарного?
— Вас є за що любити. — І це "є за що" кольнуло Анатолеві під самим серцем. Невже вона знає, що в нього гроші є?
— Так за що ж мене можна любити?
— У вас душа гарна, очі, ви ввесь гарний… — Вона, соромлячись, одвернулась, а потім у щілини крізь пальці зиркала на нього.
— Ви ще мене полюбите? — сказав Анатоль, одриваючи її руки од лиця.
— Уже полюбила, — журно, соромлячись, сказала вона.
— Якщо ви полюбили мене так, як я вас, — сказав Анатоль, — то ми будемо щасливі, — і їхні розмови зміцнилися поцілунком. Вони вирішили тримати зв'язок. Він їй із Харакса напише в Севастополь. Він там у Хараксі розшукає помешкання, й тоді вони зможуть "зустрітись".