Отак вони й понині благоденствують у Харкові – генерал Пероцький, один з реальних сподвижників якого, теж генерал, лідер однієї з ветеранських організацій, пробивався недавно у нардепи, розвішавши на під’їздах харківських будинків плакат: "Взяли рейхстаг, возьмем и Украину!" ("Як це розуміти? Роз’ясніть, будь ласка", – просять мене обурені харків’яни Тесленко та Куценко), і отупіла у зненависті до України й українства тьотя Мотя з усім своїм приплодом і розплодом. Бідою є, одначе, те, що свої українофобські тиради новочасні пероцькі й тьоті моті виголошують вже не в приватних мешканнях, як то у п’єсах М. Куліша. Нині вони мають посади – чільні, менші і зовсім малі, і, перебуваючи на тих посадах, роблять усе, щоб українство "не пущать". "Харьков – русский город" – пригадуєте? – це твердження колишнього генсека М. Горбачова хіба й не закумулювало в собі реальний здобуток цих україноненависників? Так саме у великій кількості є вони сьогодні і в місцевих радах, як-от у Харківській міській.
І ось адресований мені як голові комісії з питань захисту української мови КУІН"у лист від керівництва харківської обласної організації цієї інституції з того приводу, що ще наприкінці 1996 року харківські міські депутати прийняли ухвалу про надання російській мові на терені міста статусу офіційної. Оскільки ж між державною та офіційною мовою нема різниці жодної, то йдеться, отже, в ухвалі ні про що інше, як про статус державної російській мові. Неважко уявити, що то означає за реальних нинішніх обставин, – фактичне зліквідування у цьому місті й найменших паростків державної мови країни. Чому так вважаю? Тому вже, що якщо нині пероцькі й тьоті моті, скрегочучи зубами, все ж змушені рахуватися зі статусом української мови як державної, як-от у діловодстві, то після законно-державного утвердження російської вони хіба що вам відріжуть: "А какие ко мне претензии? Я пользуюсь официальным языком". І – "катитесь вы со своей мовой!.."
Молодці, харківські куінівці! – вони зробили вартий наслідування і в інших точках Сходу та Півдня України прецедент: вирішили захистити честь державної мови судовим порядком. Був період відмов і зволікань, тричі розглядався позов в обласному суді і, нарешті, в лютому 1998 року суддя Київського району м. Харкова М. Кащенко виніс рішення скасувати ухвалу міської ради, що порушила Конституцію України (статті 10, 19, 92, 143, 144). За якийсь час, одначе, це рішення було відмінене обласним судом, і харківські патріоти змушені були шукати правди по новому колу: у Президента України, Генеральній прокуратурі, Верховному Суді, міністерстві юстиції. Я наведу, до речі, основні юридичні аргументи, якими вони оперують. Той, по-перше, що порядок застосування мов в Україні визначається не органами місцевого самоврядування, а виключно законом, прийняття якого є прерогативою Верховної Ради. Той, по-друге, що, рішення міської ради не тільки не забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, як того вимагає конституційна норма, а навпаки – суперечить їй, завдає шкоди розвиткові української мови в місті, де більшість населення – українці. Той, по-третє, що запис у ст.10 Конституції, де говориться: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин", не можна розширено тлумачити як обов’язок юридичних осіб використовувати інші мови поряд з державною, адже в цьому випадкові ч. 1 згаданої статті ("державною мовою в Україні є українська мова") втрачає будь-який сенс.
Поки що харківські куінівці правди не домоглися, а тим часом хвиля проголошень російської мови офіційною в містах Сходу та Півдня України наростає. Антизаконно узаконено її в цій якості в ряді міст Луганщини, Донеччини, Півдня України, і є всі підстави припускати, що то готується у цей спосіб "ініціатива знизу", яка в слушний момент може бути використана антиукраїнською частиною Верховної Ради для внесення змін до статей Конституції, що стосуються мовних питань…
У світлі ж інформації, наведеної у попередній бесіді, де проілюстровано мовну реальність в сучасній Україні (а її, цю реальність, усілякі зросійщувачі, звичайно ж, чудово бачать), напрошується запитання: що все-таки означають і згадані антиконституційні рішення, і загалом надривні крики про "притеснения", "насильственную украинизацию"? Може, то й справді стосується сфери "прав человека" та "прав граждан"?
О, не будьмо наївні! Адже оскільки ті мовні права забезпечені в нас не то на сто, а й на тисячу відсотків, то означає це єдине: російська мова в даному контексті – то тільки камуфляж, для виставлення якого свідомо обрано тактику "Держи вора!" – слова, що й викрикуються самим же грабіжником. Кажу "камуфляж", бо йдеться ж не лише про мовне знеукраїнізування України. Йдеться про далекосяжні політичні та економічні речі – про зліквідування ознак нашої незалежності на всіх фронтах, про витіснення з різних сфер господарського й культурного життя українських кадрів і перебирання владних важелів до рук тих, котрі мріють про "общерусское море", про те, як збити самостійницьку "спесь" з, мовляв, дурних "хохлів" і "малоросів", про те, зрештою, як без бою, без особливого шуму "поставить нас на место" – тобто вернути нас, українців, котрі, мовляв, зарвалися, до "общерусской государственности".
Дуже бо вже для цієї "государственности" потрібні наші лани, наші промислові й природні ресурси, наша робоча сила, наші юнаки – бо ж он, гляньте, вже не вистачає російського призову до армії, щоб забезпечити військову дисклокацію по всіх кількатисячекілометрових кордонах Росії. А ще ж – кому воювати у безкінечних війнах, у які ув’язувалася, ув’язується і ще певне буде ув’язуватися Росія? Як переконливо пише Олексій Журавель з с. Васильківка на Дніпропетровщині, "подобається це комусь чи не подобається, але за ці сім років незалежності ми обминули чотири війни, а саме: в Молдові, Таджикистані, Грузії і Чечні". І далі: "Я впевнений, що якби ми були в Союзі, то у Чечні воювали б і досі, бо чого жаліти тих хохлів та йти на вимушене примирення?"