Або від В. Бондаренка з Луганська, який зазначає, що хоч він здебільшого розмовляє по-російськи, він ніскільки не сумнівається: "Рідна моя мова – українська, і я боляче переживаю, що імперія багатьох з нас перетворила у малоросів, у яких відчуття своєї нації відсутнє. Та й хіба це не колоніальна політика вдерлася свого часу навіть у мою сім’ю? Якщо старша моя донька записана по батькові українкою, то менша – вже по матері – росіянкою. Зізнаюся, що ця обставина відіграла не останню роль у моєму розлученні".
Або від В. Шевченка з Дніпродзержинська, який, згадуючи про те, як свого часу він був змушений стати "калекой языковой" ("пришел после украинской школы в институт, а там все по-русски, и давай мы, белые вороны, коверкать свою мову на русский лад, давай руссифицироваться, ведь тех, кто этого не пожелал, в 30-е годы просто расстреляли"), надіслав мені цілу програму, яка стосується того, що конкретно належить зробити, аби "перевернуть языковую лестницу". Найголовнніше – поставити тверді вимоги до кадрів. "Кадры переучатся, как переучивались в 30-е и последующие годы. Русскоязычных украинцев переучить легко, русским же надо помочь, напомнив для тех, кто позабыл, что в свое время обездоленные русские бежали на Украину, спасаясь от холода и голода. Украина их приняла по-братски, дала им работу, хлеб, жилье, право на родной язык. Так как же можно садиться теперь на шею доброжелательным хозяевам и насаждать свое господство, в т. ч. языковое!" З погляду В. Шевченка, Україна має взяти курс на будівництво національної держави і не вигадувати в цьому плані чогось нового порівняно, наприклад, зі Словаччиною, Румунією чи Угорщиною.
Або від Н. Соловйової з Мелітополя: "Кто дал право глумиться над нашей мовой, над тем, что мы – украинцы?" та від ін.
Приємно було мені читати й листа з Криму, від В. Артеменко, яка живе у Ялті. Коли вона підкреслює, що мої бесіди для неї – то "всеравно как глоток родниковой воды" та що найцінніше в них – "любовь к многостраждальной Украине", то я сприймаю ці слова не просто як похвалу. Найперше це є свідченням того, як українська правда поширюється і на простори російськомовного Криму, де антиукраїнські настрої роздмухуються "братьями-славянами" особливо наполегливо.
Про цікаву внутрішньо-родинну ситуацію повідомляє З. Ляхова з м. Антрацит Луганської області. Обстоюючи своє право лишатися російськомовною, вона в той же час схвально пише про свого сина, котрий, прибувши на Донбас з Автономної Республіки Комі, "самостійно, за словниками, вивчив українську мову, скомплектував лише з українських книжок свою бібліотеку, закоханий в українську історію та музику і захищає Україну і все українське всіма фібрами своєї душі; та й на виборах він голосував за рухівця, хоча ми з чоловіком – за комуніста". Чи не потверджує це, п. Ляхова, те, що перспективи нашої держави є для молоді виднішими, аніж для частини старших, в т. ч., даруйте, і для самої Вас?
Шкодуючи, що не всіх кореспондентів можу процитувати, назву ще бодай деякі прізвища авторів особливо змістовних листів: Є. Валах, С. Слобожанський, О. Строганов, П. Гунько (м. Харків), Р. Філатова, О. Біла, М. Головко, Ю. Бобраницький, Ю. Кравченко, А. Автомонов, І. Волошин, В. Скрипник, А. Ковтуненко – всі з Києва, В. Литовчак з с. Малютянка Києво-Святошинського району, І. Абрамович з м. Марганця, С. Цвєтаєв із Запоріжжя, М. Думіндяк з Краматорська, І. Дацько з Горлівки, Н. Пестушко з Одеси, О. Мифанюк з Макіївки, В. Бессалій з с. Красне на Донеччині, С. Петренко, А. Снігур з Черкащини, В. Ковальчук з Луганська, О. Карнаушенко з Маріуполя, Г. Рева з Ялти, А. Зіньківський з м. Богодухова, С. Кириленко з м. Суми, М. Жирний та Г. Грабик з сіл Собич та Сосонка на Сумщині, В. Лемішова з Кривого Рогу, О. Штань, М. Теплій з Чернігова, І. Дробний, Й. Маслюк, М. Дубено, Т. Волицька з Черкащини, О. Поломій та Г. Ізюменко з сіл Диканька та Сари на Полтавщині, В. Одуд з с. Рубанівка Херсонської області, А. Кондратюк з Бердичева та ін. Масово надійшли листи, сповнені тривоги за долю держави, й із західного терену країни. Висловлюють свої болі, зокрема, Л. Горлова, В. Климко, М. Юркевич, В. Паламар, Є. Ібраєв, В. Калитка, О. Шароварський, М. Павлюк, З. Федас, В. Байса, В. Дида, Л. Світенко – всі зі Львова та області, З. Атаманчук (Боднар), О. Палієнко, П. Анашкіна, О. Гусак – Івано-Франківщина, І. Пугач, Д. П’ясецький, Н. Сосновська – з Тернопілля, В. Молостов, О. Поляруш – Вінничина, М. Боднар, М. Луценко – Буковина, А. Довгун, І. Вознюк, Я. Антонюк – Волинь, Ж. Матвієнко та М. Сокуренко – Хмельниччина. Зрештою, хай вибачать мої кореспонденти, – усіх назвати годі, адже листи, що я одержую як відгуки на свої бесіди, вже треба рахувати тисячами.
Велика кількість з них засвідчує, що, всупереч поглядові, який накидається недругами українства, т. зв. російськомовне населення в Україні насправді вельми диференційоване.
Першу його групу складають етнічні росіяни, з якими, не вдаючись до зайвих уласкавлювань, а тим більше запобігань, ми хотіли би жити в мирі та злагоді. Інша річ, чи всі вони цього хочуть, або якщо хочуть, то в якому статусі – найбільшої національної меншини з усіма нормами поведінки, що звідси випливають, чи на засадах зверхності, до якої привчала їх імперська система. Росіяни, лояльні ло українського державотворення, звичайно, є, та, на жаль, уражених імперським синдромом – таки більшість. Дав би Бог, щоб не дійшло у нас до ситуації, про яку стосовно німців у довоєнній Чехії писав Ю. Шевельов: німці мали в цій країні всі свої права, включно до власного університету, та закінчилося це тим, що коли гітлерівці окупували Чехію, "то, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою другу нібито батьківщину – обкарнану Чехію. Наслідок – після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено"… Нам треба будувати цивілізовані стосунки з етнічними росіянами, не розраховуючи на можливість з’яви подібного варіанту.
Друга група – то т. зв. "украинцы" (з наголосом на другому складі). Українці за національністю, діляться вони на свідомих та агресивних національних відступників (кажемо: манкурти, яничари), більшість з яких внаслідок задавненості хвороби до українства вже не повернеться, та на осіб, цілком лояльних до України, але – найперше мовою – саме "украинцев". Образно кажучи, ці "украинцы" – то потомство Проні Прокопівни з п’єси "За двома зайцями", що вельми розмножилося в Україні.