Поки що залишається російськомовним киянин В. Кремов, але почуймо його думку, яку, підкреслюю, поділяє немало "русскоязычных": "Я один из тех многих украинцев, которые по известным причинам, к сожалению, в основном разговаривают на русском языке, и я с белой завистью слушаю людей, которые свободно владеют прекрасным языком нашего украинского народа. Поражаюсь: простой народ России недоедает, нищенствует еще больше нашего, а русские импер-шовинисты, не жалея средств на дальнейшую руссификацию Украины, все силы бросают на то, чтобы завладеть нашим информационным пространством (газеты, книги, телевидение), держать в своих руках эстраду, высшее образование, укреплять позиции русской церкви и т. д. Отдают ли себе они отчет в том, что в результате подобных действий не только в Украине, но и в других славянских странах развивается новый феномен, совсем противоположный славянскому единству, а именно: славянская русофобия?".
Не менш гнівне звертання надіслав мені і В.Забора з смт. Кринички Дніпропетровської області: "Не пора ли остановиться, господа шовинисты? Мы не отрицаем больших ценностей русской культуры, но на практике то, что вы у нас насаждаете, это прежде всего культура матового языка. Ведь даже иностранцы в первую очередь осваивают не язык Пушкина и Толстого, а русский матовый язык. Однако уж наслаждайтесь им сами. Мы же имеем свою культуру, к сожалению, затоптанную многовековым "внедрением" русской, и мы хотим ее возродить. И то, что вы становитесь нам на пути, лишь подчеркивает ваше удивительное шовинистическое упрямство. Не пора ли убедиться в бесперспективности ваших антиукраинских шабашей!"
Принципову мовну еволюцію пройшов О. Кравченко з м. Черкаси. "Пане Анатолію, – пише він, – мені тепер 25 років, а ще п’ять років тому я також був "русскоговорящим", тобто тим, за кого так піклуються "братья-славяне". І я хочу відповісти їм так: "Панове шовіністи! Припиніть свою підривну діяльність, бо наш український народ й інші етноси, які вважають себе патріотами нашої держави, суворо спитають з вас". "Мусила б, – слушно констатує п. Олександр, – спитати влада, скажімо, СБУ мусила б відробляти свій хліб, та, схоже, антидержавників вона боїться. І чи не тому, що й сама вона не є послідовно українською. Мене це це дивує і обурює."
Голоси молоді у моїй пошті непоодинокі. Студент першого курсу Запорізького радіоелектронного коледжу С. Шаповал розмірковує над тим, скільки зусиль доклала комуністична система до того, щоб змінити саму психологію, менталітет українців. А оскільки основою менталітету є мова, то робилося усе можливе, щоб змінити мовне середовище. "І ось мені, нащадкові запорізьких хліборобів, якими були і мій дід, і прадід, – пише Сергій, – довелося вже зростати в російськомовному оточенні, і якби не мій батько, то я і двох слів не зв’язав би по-українськи, як і багато моїх ровесників. Та, дякувати Богові, доля уберегла мене від цього". А далі Сергій з прикрістю констатує, що офіційна влада Запоріжжя лише "вигляд робить, що запроваджує державну мову в життя: керівництво міста спілкується з запоріжцями по-російськи, місцеві радіо – і телеканали функціонують російською, переважна більшість періодичних видань та реклама – по-російськи. Тобто десь на рівні підсвідомості закладається установка, що українська мова – то для західних регіонів, може, ще для Києва; ми ж, мовляв хоч територіально перебуваємо і в Україні, проте духовно й мовно пов’язані з Москвою". З юнацькою безпосередністю повідомляє Сергій про одного свого нового викладача, який з першої ж появи в аудиторії почав випади на адресу української мови та агітацію за газету "Выбор", яка друкує відверто антиукраїнські статті. Ходжу і обмірковую, що робити, Хотів сказати про це батькові, та боюсь, що батько йому в’язи скрутить. Але знаю, що рішення я знайду. Це точно".
Досить рішучий лист надіслали з м. Селідове Донецької області російськомовні студенти місцевого гірничого технікуму Нитенко, Правденко, Масло та Пищенко. Їх обурює, що " і в кабінеті міського мера, і в залі засідань, як і в кабінеті директора технікуму (сам він історик, але "готує" кадри гірників – незрозуміло, як це його затвердили), висять портрети Леніна. Це так вони нас виховують. А заступник директора з виховної роботи так відверто і каже: "Після виборів вернеться радянська влада, і тоді ви одержите стипендію". А 7 листопада всіх студентів зобов’язують іти на демонстрацію. Але ми не підемо, ми бачимо, що відкрито йде агітація за СРСР, за комуністів. Ми, українці, будемо боротися за нашу Державу і будемо допомагати виправляти помилки навіть міністрові. Повірте на слово студентам-українцям і вибачте, якщо десь вкрався суржик".
Це – донбасівська молодь, а ось з м. Костянтинівка Донецької області – старші люди: М. Бабенко, В. Панова, інші підписи нерозбірливі. "Слухаємо ваші передачі, – пишуть вони, – по 2-3 сім’ї. Велике вам спасибі". І тут же додано газетну вирізку з повідомленням про намір ініціювати всеукраїнський референдум з питань статусу російської мови. А коментар такий: "Чи мають ініціатори якийсь глузд? У Росії мільйони українців, то що – нам домагатися української мови як офіційної у Росії?"
"Я маю 43 роки і, можна сказати, був отим русскоязычным майже 20 років, – це вже озивається з Тростянця Сумської області П. Нужненко. – Я щасливий, що повернувся до рідної мови, хоча, до речі, це не було просто, адже довгий час я служив в Аерофлоті у Литві. Знаю по собі, як то цінується, коли ти вивчаєш мову народу, на землі якого живеш. Дуже досконало литовської я не вивчив, але спілкуватися міг. І як литовці поважали цю мою повагу до їхньої мови! А що ж бачимо у нас? Скільки зневаги до української мови з боку частини неукраїнців і частини самих же українців! Та ще демонстрація нібито української мови у деяких суржикових програмах телебачення, що, як на мене, тільки осміює й ображає мою мову".
Досвідом власного українізування ділиться раніше російськомовний В. Підан з Харкова. Як пише він, перейшов він "з російської мови на українську свідомо і незворотньо, чому передувала попередня самопідготовка, тренування у розмовах на вулиці". Не так це й складно, запевнює п. Підан. "Треба лише добре повчити мову і, не соромлячись того, хто що говоритиме, скрізь, як можеш, розмовляти". Допоможуть тут українська художня література, українська періодика, фахова література українською мовою, спілкування з дітьми, яких конче слід віддати до української школи. "І хай знають, українці, – підкреслює п. Підан, – що українська мова – то їхня рідна мова, незалежно від того, де вони живуть та на якій мові від народження навчали їх і розмовляли з ними батьки". І далі: "Настав вже час, щоб українці в Україні подолали свою зросійщеність та започаткували своє нове національно-культурне поводження. Поводитися ж треба так, як німці у Німеччині чи росіяни у Росії".