По-четверте, потрібно гнучко застосовувати такий важіль, як ліцензування. І термін дії ліцензії, і перереєстраційні вимоги, і санкції до тих, хто від реєстраційних зобов’язань відступає, – все-все це можна продумати, можна проконтролювати. Але чи є бажання? Ось прозвучало на засіданні Ради: відібрати ліцензію на теле-чи радіоканал можна тільки через суд, дозволяються ж попередження та призупинення функціонування каналу терміном до двох місяців. Ну, що ж, подумалося, хай буде й так, тільки чому ж тоді бодай про спроби призупинення, наприклад, за шельмування Української держави, заклики до її зліквідування, громадськість, власне, і не чула. Що – може, бракує цього в нашому інформаційному просторі? Нашому?
Пише один з моїх кореспондентів з Харкова: "Візьміть для прикладу харківський телеканал "Тонис" – жодної передачі українською мовою, постійне знущання над всім українським. У таких передачах, як "Перекресток", "Еще не поздно" беруть інтерв’ю у нібито випадкових прохожих, але чомусь всі ці "випадкові" ллють бруд на Україну, на Президента, вимагають повалення існуючого ладу та входження у "Союз" з Росією. І все безкарно – ані відібрання ліцензії, ані штрафу. Або ось сигналять по радіо, що більшість харків’ян за надання статусу вільної економічної зони Харкову та області та що перед Україною є перспектива розколу і входження до різних держав. Це що – поволі нас привчають? І хіба не ясно, у якій державі має опинитися Харків?".
Ще раз підкреслю те, з чого почав: хто володіє інформацією в Україні, той володіє і нею, Україною. Ситуація з відчуженням від українців інформаційного простору зайшла настільки далеко, що для її виправлення, насамперед у сфері кадрів, що займають і керівні, й рядові посади (тут особливо потрібні українські патріоти) необхідні вже неординарні та найенергійніші громадські й державні зусилля. Це та ділянка боротьби, програш у якій рівнозначний національній смерті.
27. Листи зі Сходу та Півдня України
Слухаєш шовіністичний галас різних "братьев славян", співставляєш з реальністю, дійсним станом справ, за якого насправді відбувається у державі здача позицій української мови одна за одною, в т. ч. й в інформаційному просторі, в т. ч. й на найвищих щаблях влади, і думаєш: що чините, господа-провокатори, господа-русифікатори?
А яким він є, дійсний стан справ? Не вдягаймо на очі рожеві окуляри, не навіюймо на себе зайвого оптимізму – реальність є такою, що українство пришвидшеними темпами втрачає сьогодні Україну на переважаючій частині її території. Нехай ця констатація подесятерить і нашу найбільшу тривогу, і готовність діяти, діяти, діяти – наполегливо, з усвідомленням, що це – боротьба проти винародовлення нас як нації, проти намагань остаточно витоптати, винищити Україну в Україні. Мусимо набиратися рішучості, аж до цивілізованої агресивності у відстоюванні власних бастіонів, переходити від квилінь до мобілізації найбільшої громадянської енергії кожним, хто почувається українцем і хто хоче ним лишитися. Згаємо час сьогодні – завтра може бути пізно.
У тому ж, наскільки ми вже здали ті бастіони, на яких ще й не встигли, як слід, закріпитися, ще і ще раз переконують усе нові, вельми численні листи моїх дописувачів. Зумисне відбираю тут кореспонденцію передовсім з тих областей України, де найактивніше споруджуються антиукраїнські бастіони, тобто від тих українських громадян, котрих якраз найперше і прагнуть розчулити отим улесливим звертанням "братья". Скільки болю в цих листах, скільки подивування з того приводу, що як це можливо й допустити таку вакханалію зросійщення у незалежній Україні. Українську історію, констатував В. Винниченко, неможливо читати без брому, а українську сучасність, ту ситуацію, у якій опинилася наша мова, – чи можливо?
Втім, зроблю невеликий відступ, для Ніколая Шульги (здається, з українців?), президента "Фонда поддержки русской культуры в Украине", що організував у листопаді 1998 р. в Києві конференцію "Диалог украинской и русской культур в Украине", цілковито можливо. Ось бо що вичитуємо в рекомендаціях цієї конференції, що в січні 1999 року за підписами Н. Шульги, голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації І. Чижа та інших осіб були направлені до офіційних державних органів: в Україні відбувається "фактическое вытеснение русской культуры из государственно-политического процесса и духовно-культурной жизни", "юридически необоснованное силовое и противоправное ускоренное исключение русского языка и культуры из сферы образования, официальной информации и государственно-политической жизни", ба навіть "этносоциокультурная ассимиляция" найчисленнішої з національних меншин України… Пробі, одне слово, і щоб вийти з цієї ситуації, звичайно, вимагається єдине: "окончательное рациональное разрешение вопроса о статусе русского языка в Украине как официального". Варте уваги оте слівце "окончательное", що в кожного, хто бачить істинний стан речей, не може не асоціюватися з долею таки не російської, а української мови. Доля ж їй пропонується така, яку нині має білоруська в Білорусії. Так прямим текстом в рекомендаціях і сказано: надання російській мові в Білорусії "не ущемило использование и развитие языка титульной нации", так саме, як у Придністров’ї (і цей орієнтир згадано) не применшило ваги молдавської та української мов.
О, нема межі олжі та цинізмові! Одна білоруська школа на весь Мінськ, витіснення білоруської російською вже не тільки в містах (це вже звершене) , а й у сільській місцевості – це що, і нам подібне пропонується? Тільки що ж у цьому разі провокація?
Втім, послухаємо моїх дописувачів. Більшість з них якраз і мовлять про "білоруський варіант", що давно вже став реальністю у багатьох містах України.
Пише А. Загороднюк з м. Донецька: "Скільки кпинів пережила я з приводу своєї розмовної російської мови, коли приїхала з Чернігівщини у Краснодон на роботу! Тільки щось почують, зразу кажуть, що "бандерівка". За таке я билась, одного разу навіть до крові з дівчиною з козацької станиці з-над Дінця. А коли починався "разбор", плакала… Потім набула досвіду усного спілкування, стало легше…"