Так саме годилося б стурбовуватися і тим фактом, що великий відсоток наших шкіл хоч і є україномовним за статусом, одначе російськомовним за духом. Ця ситуація, хоч керівництво освітою міста і прагне її змінити, характерна й для столиці України. Викладання частини предметів в українських класах російською мовою, масові порушення вимог єдиного мовного режиму в школі (всупереч наказові по міносвіті за №123 від 7 вересня 1992 року) – то найпоширеніші явища. Стосовно останнього з них, у якому відповідний пункт звучить так: "Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання єдиного українськомовного режиму у навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього", – категорично, але й небезрезонно висловлюється відомий наш поет і активний діяч КУІН"у Микола Сом: " Покажіть мені у Києві хоч одну по-справжньому українську школу! Я такої не знайшов". Якщо й погрожувати пальчиком керівникові освітян столиці, то може ж таки якраз за це, за брак правдивих українських шкіл у місті, а не за дещо зовсім супротивне, міфічне, провокативно гіперболізоване?
О, ті українські школи в багатьох наших містах! "Тільки залунає дзвоник на перерву, то не лише учні, а й вчителі, як за командою, переходять на мову іншої держави" (пише Л. Васильєв з Херсону)… І, звичайно ж, що цілковито панує російська мова у т. зв. змішаних школах, які в ліпшому разі є суржиковими інкубаторами. У Дніпропетровську, наприклад, цих змішаних шкіл близько сотні, з них у 1997 р. статус української одержала тільки одна. Тож порахуйте – з подібними темпами треба також ледь не сотню років, аби ці школи стали українськими і тим самим було виправлено нинішню ситуацію у місті, де українськомовними школами охоплено тільки 32% учнів…
Або й сподівана стурбованість міністерства, як і в цілому уряду, як і президентської адміністрації , з приводу стану з українською мовою у вищій школі. Доволі кволі кроки, що здійснюються для поліпшення ситуації, поки що ще не можуть похитнути слушність висновку: саме вища школа лишається головним бастіоном зросійщення України. Чому – головним? Тому, що нехтування державною мовою у цій ланці (а лише в системі міносвіти у 26 вищих навчальних закладах III – IV рівнів акредитації українська мова перебуває на повному нулеві) навпрямки позначається на мірі суспільної та особистісної зацікавленості у виконанні мовного законодавства. Тому, що саме вища школа постачає кадри ( в т. ч. керівні, а від керівників насамперед усе залежить) в усі без винятків сфери нашого управлінсько-господарського життя, де, як відомо, стан справ з нашою мовою також часто-густо перебуває у занепаді.
А тим часом замість того, щоб навчально-виховний процес був зорієнтований на українознавчу методологічну базу (мусить наше власне, державницьки зорієнтоване утверджуватися навзамін колишній марксистсько-ленінській методології, що пожирала до половини й більше навчального часу), у вищій школі діється щось вельми тривожне зі самим блоком пріорітетних українознавчих дисциплін. Ось засвідчує статистика: згідно з приписами міносвіти, на 1 вересня 1993 року історія України читалася в обсязі 120 годин плюс 60 годин на спецкурси; в такому ж обсязі – українська та зарубіжна культура; 72 годин плюс 36 на спецкурси було відведено на ділову українську мову. Разом це складало 468 годин. Перше урізання цієї кількості годин зафіксоване у 1995 році, одначе воно було ще мало помітним: всього стало 432 годин, або 92 відсотки від рівня 1993 року. Зате ось у що трансформувався цей блок у році 1997: час на спецкурси пощез зовсім, вивчення історії України скоротилося до 72 годин, української і зарубіжної культури – також до 72-х, ділової української мови – до 36-ти… Разом – 180 годин. Порівняно з тим, що було у типовому плані міносвіти в 1993 році, – це лише 38,5 відсотки…
Куди йдемо? Волію віднести це запитання до суто риторичних.
24. Чия мова, того й держава
І все ж варто уважніше придивитися до того, як виглядають сьогодні справи з викладанням державною мовою у вищих навчальних закладах України.
Офіційна статистика справляє тут, як мовиться, цілком обнадійливе враження. Гляньмо: у 1993/94 навчальному році кількість академічних студентських груп, де викладання здійснювалося по-українськи, складала у ВНЗ III–IV рівнів акредитації 37% (проти 23% у 1991 р.); в 1994/95 н. р. – 47, 1% (у ВНЗ I–IІ рівнів акредитації – 50,5%), в 1995/96 – відповідно 51,2% та 55,3%, в 1996/97 – 49, 82% (III і IV рівні), в 1998/99 – 52% (в середньому по ВНЗ).
Отже, більше половини. Хтось волів би ще кращі цифри? Будь ласка. В інтерв’ю керівника мовного департаменту Державного комітету в справах національностей та міграції стверджується, що в 1998/99 н. р. "українською мовою навчається 67% студентів ВНЗ I–IІ рівнів акредитації та 62% – студентів ВНЗ III–IV рівнів акредитації ("Українське слово", 1999, 14 січня)…
О, ця найхитромудріша статистика! Усі добре знаємо, що, починаючи з 1994 року, власне, після відомої інавгураційної промови Л. Кучми, у мовній сфері заявили себе явища стагнації та гальмування. Тут же – зростання, зростання, якого фактично … не було.
А от "відкатні", "відбійні" тенденції були точно. Не один ректор роз’яснив своїм викладачам ще в тому 1994 році, що питання впровадження української мови у навчальний процес на черзі дня вже гостро не стоїть, і тим більше не один професор чи доцент з 1 вересня 1994 року вернувся "на круги своя" – тобто до читання лекцій російською мовою. Той же, хто й до цього читав російською, але мав зобов’язання оволодіти державною мовою, нараз з полегшею зітхнув, тривко заспокоївся, тим більше, що якихось наказів чи вимогливих інструктивних листів міносвіти, які підштовхували б навчальні заклади до зукраїнізування (того типу, що їх зорганізовував або писав я, працюючи в цій установі у 1992 – 1994 роках), з другої половини 1994 року просто не надходило.
За ілюстрацію може послужити бодай офіційна довідка відділу з питань освіти, культури та охорони здоров’я Кабінету Міністрів "Про стан виконання Державної програми розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року в Харківській області", що в 1997 році була подана комісії Кабінету Міністрів з питань координації роботи і контролю за виконанням згаданої Державної програми. Ось цитати з цього документу: "Не кращий стан із запровадженням державної мови у вищих навчальних закладах області, в яких кількість академічних груп, де здійснюється навчання цією мовою, в середньому становить 23 відсотки (в 1992 р.-7,7%). Ще менше їх у Харківському державному університеті (7,65%), Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури (7,8%), Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки (11,2%). У порівнянні з 1994 р. намітилось зменшення вже досягнених результатів у Харківській інженерно-педагогічній академії (з 65,6% до 23,6%), Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури (з 20,4 до 7,8%), Українській юридичній академії (з 35,4 до 24,8%. (..) Лише в Харківському державному педагогічному університеті ведеться належна робота для впровадження державної мови. (…) З 49 вищих закладів І – ІІ рівнів акредитації, які функціонують в області, повністю на українську мову перейшли лише Красноградський і Харківський педагогічні коледжі. Водночас про готовність студентів вузів навчатись українською мовою свідчать статистичні дані. Так, у 1996 році іспити до вузів державною мовою складало 94 відсотки абітурієнтів".