Де, запитуєте, "негде"? Та хоч би і в столиці України. Так бо вже взяла її, усіх нас за горло "насильственная украинизация", що представники російської общини міста, як повідомляє публікація, вже "вдруге (згодом втретє і, здається, вже вчетверте – А. П.) вийшли на Хрещатик", аби "привернути увагу столичної адміністрації до дій Головного управління освіти міста". Страхітливі ці дії, належить читачеві зробити висновок! Чому? Тому, що кількість російських шкіл у Києві становить нині "тільки" вісімнадцять…
Граючи в об’єктивність, навіть науковість підходу, газета залучила до коментування "ситуації" трьох осіб, що їхні "громадянські й професійні інтереси стосуються царини мови". Коментатори різні, одначе у головному їх висновки майже збігаються, хіба що хтось з них мовить у гарячці, а хтось обережніше, ухильніше.
Два перші з них жодної моєї цікавості не викликали, оскільки їх погляди відомі. Ну, чим новим міг би розкритися мені голова російської общини міста Києва Костянтин Шуров, чиє відверте українофобство я добре запам’ятав з того часу, коли ми обидва – у 1990–1995 роках – були депутатами Київської міської Ради. Навіть майже поряд сиділи у сесійній залі. Отож не голова, а я сказав би – імперголова! Гляньте: вже два пікети організував. Старається. Ну, точно так , як знаний нардеп Моісєєнко, котрий вже укотре проголошував вусрівську "всеукраинскую стачку трудящихся". К. Шуров, точно переконуюся, – також типовий вусрівець, хоча у питанні ставлення до державної мови і він сам, і його група "страшно далеки от народа", сиріч від переважаючої маси росіян, що мешкають у столиці, й поза її межами (дещо нижче я це проілюструю).
Так саме годі було шукати якихось нових акцентів у позиції професора Олександра Білодіда. Це що – уперше він обстоює офіційний статус російської мови в Україні? Це що – когось може подивувати те, що ось і в цьому коментарі він обстоює ту точку зору, що "нарушать этот баланс неразумно" (тобто "баланс", який в умовах СРСР склався між українською та російською мовами")? Я, правда, не запідозрював, що недавній професор української мови в Національному університеті ім. Т. Шевченка, чиї студенти – українські філологи, як стверджує він, спілкуються між собою по-російському (не інакше, як приклад взяли з професора), буде наполягати в цій публікації, буцімто українська та російська мови "вышли из одного корня – древнерусского языка". А я то думав, колего, що на сьогодні вже й кури, не те що професори, знають про вигадану колонізаторами – великодержавниками "спільну колиску"…
Ні, категорично мені не цікавий і цей коментатор, категорично! Ліпше йому бесідувати по душах – як з ідейним спільником – з тим же К. Шуровим.
А от вже третій коментатор мене вразив. Чому? Бо то – не приватна персона, якій вільно будь що говорити. То – офіційна особа, покликанням якої було на той час відповідати за загальноосвітнє шкільництво у масштабах всієї держави, а саме: заступник міністра освіти України О. Савченко. А заявила вона, що викладені у заяві російської общини факти (стосовно "примусової українізації") … "вызывают беспокойство" та що з керівником головного управління освіти м. Києва (Б. Жебровським), як і з керівником російської общини, відбудеться розмова…
Про що мало говоритися? Ну, увочевидь про те, про що сказано державною особою з міністерства освіти України кореспондентові "Фактов и комментариев" М. Євграшиній, яка й вела бесіду з трійкою коментаторів. А сказано ж їй було вельми "тривожні" речі: як виявляється, "Київ – не єдине місто, чия освітня мережа інтенсивно змінює мовну орієнтацію". Наприклад – цитую —"з 824 шкіл на Волині російськомовною залишилася одна. По одній – в Івано-Франківській, Київській, Хмельницькій, Черкаській областях. З 1032 шкіл Вінницької області російська мова навчання збереглася у трьох школах. По три школи – в Житомирській і Закарпатській областях. У Рівненській і Тернопільській не залишилося жодної". Усе це – ілюстрації до того факту, що "вже минулого навчального року співвідношення шкіл з українською та російською мовами навчання не відповідало етнічному складові населення".
Отак-то, панове-патріоти! Печалитеся з приводу нашої мови, а не помічаєте, що насправді вже зарвалися, вже перестаралися, що пора вже україномовній експансії в царині освіти давати відбій та і в столиці, і в згаданих областях привести все до "норми", – так належить розуміти сенс висловленої "озабоченности".
Людині, котра спеціально не уникала в сутність справи, на котру просто звалюють циферію на кшталт щойно наведеної, і справді, навіть природньо перейнятися певними підозрами. Мовляв, а чи не занадто? Чи не зафорсовано? Декому ж навіть уявляться – і жаль та співчуття проймуть чиюсь душу – сотні, якщо не тисячі батьків-росіян, котрі домагаються для своїх чад російського класу, але його їм анізащо не дають. Отже, що то – не жорстокість, не натуральне порушення прав людини та конституційних норм? Не дивиною, до речі, стало те, що в деяких областях, дізнавшись про стурбованість службових осіб з міносвіти, і почали виявляти тих, котрі "зарвалися". Чому ж би й ні – в нас це недовго! Добряче бо звикли в тоталітарні часи стояти вструнку перед начальством, та вже з пів-слова, навіть з пів-жесту вгадувати, чого він хоче…
Але вся річ у тому, що ні в Києві, ні в згаданих областях ані сотень або тисяч, ані навіть десятків таких батьків-протестантів не існує. Працюючи у 1992-1994 роках у міністерстві освіти, я завжди цікавився: є скарги з того приводу, що в даному населеному пункті росіяни не мають змоги вчити свою дитину російською мовою, чи нема? Ні, таких скарг за весь час своєї праці я не зафіксував. І на прийомах громадян їх не було. І керівники освітою з названих областей повсякчас підкреслювали: утвердження у своїх правах державної мови відбувається цілковито мирно, з розумінням; юрби росіян, котрі, мовляв, штурмують кабінети посадовців, оскільки не можуть задовольнити своїх освітніх прав, – не більше як виплід фантазії політиканів. А от скарги з багатьох регіонів держави з приводу неможливості влаштувати дитину в українську школу, дійсно, були масові.