Щобільше, ось я зустрічаюсь з випадком, коли поважною державною установою ігнорується вже й не лише мова, а й сама назва нашої держави. Маю на увазі фінансовий документ – магнітну картку, що її видає для своїх клієнтів "оберігач" наших заощаджень Ощадний банк. Банк якої держави? України? Та ні – великими і гарними літерами на картці виведено: Ощадний банк Української РСР. Слухайте, але ж це виготовлено значно пізніше від часу, коли УРСР канула в Лету, це ж видається сьогодні, в наші дні, і хтось же це з найвищих посадовців санкціонував, хтось підписав макет магнітної картки, хтось познущався з незалежності нашої держави, хтось захотів нагадати, що до України не треба нам звикати – вернеться, мовляв, УРСР… І показово, що коли одна з моїх кореспонденток зажадала пояснити їй, що то означає ця одержана нею влітку 1998 року магнітна картка, то у офіційній відповіді за підписом заступника начальника головного управління Ощадбанку по Києву й Київській області власне відповіді на те, що це значило б на восьмому році нашої незалежності, нема і сліду. Натомість – непереконливі пояснення з приводу іншого: чому, окрім назви установи, весь текст на картці, як і прізвище клієнтки, набрано російською мовою (мовляв, сформувати базу даних по-українськи дуже складно)…
Ну, ось такий у нас непотопляємий чиновник: ігнорує, безкарно саботує, цинічно нав’язує свою позицію усім нам, посполитим. І хіба не тому це відбувається, що він упевнений: ніхто зверху з нього не спитає, догана чи якась серйозніша кара йому не загрожує. Поки що ані державної вимогливості, ані державної відповідальності за ситуацію, що в ній опинилась наша мова, шукати в Україні годі.
У зв’язку з цим варто ще раз перенестися у 20-ті роки та придивитися: а якою тоді була роль держави – УРСР – в підтримці української мови?
О, добре знаємо сьогодні істинне призначення тодішньої українізації! Я вже казав, що був то лише дочасний тактичний хід більшовицької партії, аби увійти в довір’я до українців, розколоти їх, використати українську мову як знаряддя щеплення комуністичних ідей. Знаємо також, що певним поштовхом до українізації була загроза, яка тоді відчувалася з боку очолюваної Пілсудським Польщі – більшовики вельми боялися спілки Пілсудського й Петлюри, отже, перехоплюючи козирі, поспішали облагодіяти українців підтримкою їхньої мови та культури. А ще й вельми численну українську еміграцію треба було роз’єднати. Тобто – підспудні спонуки українізації були і фальшиві, й лицемірні.
Не зайве зауважити, що чи не першим, хто розгадав її істинну суть, був академік С. Єфремов. Ось окремі записи з його щоденника за 1923 – 1929-й рр., що був видобутий з архівів НКВД – КГБ та опублікований у 1997 році.
12 червня 1924 р.: "Усе українське руйнується руками самих же українців (…) як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків) і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну. Офіціальна "українізація" "тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть, як і перше, цілком обрусительна. Гадав би, що це —–якийсь диявольский план, подиктований дуже далекоглядним розумом. А наші болвани стараються з усієї сили, борються зі своєю "буржуазною" культурою, якої не було… І зробили вже з України колонію, що все віддає і нічого не дістає. Нове, далеко гірше, видання самодержавного режиму".
22 листопада 1926 р.: "Тепер повівся особливий тип чиновників од українізації, як колись були чиновники од обрусенія. Здебільшого це випадкові люди, що й самі українізувалися 3 – 4 роки тому… І ретельно справляють свою нову службу, і компрометують українську культуру, як гірше не можна".
А вже те, що українізація обернулася розправою з українством, цинічним поглумом з нього, С. Єфремов фіксує у записах за 1928 – 1929-й роки. 12 листопада 1928 р.: "Тюрми повні українців і то самих українців… Зате серед тих, що допитують, українців нема. Там усе жиди сидять. Вони ж творять і українську культуру. Вони ж і визначають, як і оскільки мають мовчати українці (…)". 20 травня 1929 р.: "З причини останніх арештів виникла справжня паніка з нищенням документів, листів і т. п. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати. Загальний голос – що це нова ліквідація української молоді, як української, за те, що вона українська. Отже, українізаційний курс твердо стоїть! Україну матимемо незабаром у Наримському краї або на Мурмані … і, власне, все краще виполюється і нищиться…" 29 травня 1929 р.: "Нова хвиля арештів… Усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще – на погибель українцям… Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!"
Такі ось влучні, прозірливі записи, які я водночас наводжу і для того, щоб показати, що значних здобутків у перших роках українізації навіть він, С. Єфремов, не заперечував. Імпонувало йому, наприклад, те, що, прибувши на гастролі в Україну, російський співак Л. Собінов виконував оперові партії, зокрема в "Євгенії Онєгіні", українською мовою, оскільки, за його словами, український текст надається для співу далеко більше, ніж російський, наближаючись до італійського. А оселившись у готелі в Харкові, він, Собінов, навіть повиправляв помилки в готельних оголошеннях – настільки освоїв українську мову.
Між іншим, варто це прокоментувати, – у нинішніх Харкові, Дніпропетровську, Донецьку або Одесі чи засвоюють наші співаки, які співають по-російськи для українського слухача, отой урок Л. Собінова і стосовно переваг українського тексту для співу, і загалом стосовно поваги до української мови? Або й з-поміж приїзджих сьогодні в Україну російських знаменитостей – чи трапляються такі, котрі демонстрували б оцю собіновську симпатію до України й українства?
Перевелося, щезло, – певно, від дуже вже "братньої дружби" наших народів, що про неї так волають новітні інтегратори. "Блажь", "смешно", "кому это надо?" – сказав би про подібне насталення до України та її мови, либонь, кожен з них. А шкода, бо без подібного наставлення дружба і немислима; замість неї – насильство, злоба, антагонізм…