Згадаймо інформацію про те, що колишній Генеральний прокурор України Ворсінов подався після свого звільнення на посаду обласного прокурора не то Ставрополя, не то Ростова-папи. Як же це промовисто! Послужив чоловік неньці Україні, тепер послужить матушці Росії… І це ми сподівалися, щоби було викрито, виявлено в Україні мафіозно-кримінальні клани, щоби знейтралізовувалося все те, що завдає шкоди національній безпеці України? А що, даруйте, як ця особа і вбачала своє завдання у протилежному, або, принаймні, ставилася до служби лише за принципом: день пересидів спокійно у керівному кріслі – і дякувати Богові?..
Ну ось… А хтось каже: народ вельми завинив, з самого народу треба запитати, "усі ми винні"…
Чи інший приклад: за статистикою (див. "Вечірній Київ" від 5 вересня 1997 року) 60 відсотків старших і середніх офіцерів в українській армії – етнічні росіяни, з-поміж вищих офіцерів ця цифра сягає 90 відсотків, а в самому Генштабі – 53-х. Справа, звичайно, не в тому, що вони – росіяни, як навіть не в тому, хоч це для держави ганебна, принизлива річ, що продовжують вони насаджувати в армії російську мову. Справа в іншому, ще принциповішому: а чи насправді Україні вони служать своїм духом, тими національними пріорітетами, що їх вони мають, своєю національною, політичною зорієнтованістю? То армія ця – на сторожі України чи то лише – на випадок чого – резерв "единой, неделимой", де простого солдата силоміць змусять підкоритися справдешній ідеологічній та національній переконаності того, хто аж ніяк не з причини відсутності лінгвістичної розвиненості ігнорує сьогодні в армії державну мову? Знову ж таки – якби ми вчились так, як треба…
А якби вчилися, то всім миром вимагали б, щоб будувалася у нас таки національна держава – тобто держава з національними пріорітетами корінного населення України. До речі, з вуст Президента прозвучало на Світовому Форумі Українців (промова його, до речі, сподобалася кожному, аби лише ним сказане та перетворювалося у діло), що неукраїнців ми маємо в державі близько 25 відсотків. Давно відома кожному ця цифра. Але вся річ у тому, задля якої цілі на неї посилатися та як її осмислювати. Для нашої владної структури це – як щит, що вона його виставляє для того, щоб гальмувати процеси національного відродження українців. Я ж особисто оцінюю цю цифру зовсім інакше. Я, навпаки, втішно думаю собі: Боже, та як же нас, українців, багато! Нас же цілих 3/4, як не 4/5 від усього населення! І чи так вже й багато країн у нинішньому національно перемішаному світі, де кількість етносу, що, як правило, дає назву державі, перевищувала б те, що є в нас Я вже згадував, що навіть у, здавалося б, поспіль "офранцуженій" Франції нараховується близько 20 відсотків нефранцузів. Та й загалом національно чистих, національно однорідних держав сьогодні в світі фактично не існує. Ну, хіба що Японія близька до цього, хіба що ще кілька країн.
Усе це кажу на доказ того, як необхідно нам домагатися у країні елементарної національної справедливості стосовно питомої ваги українців у всіх без винятків структурах, які чимось керують чи щось організовують. І надто ж необхідно пильнувати, щоб на керівні посади підбиралися переконані патріоти Української держави, а не, за висловом Т. Шевченка, "дядьки, няньки атєчества чужого", люди – державники, професіонали, люди, які на державній службі не набиватимуть кишень для того, щоб розмістити вкрадене у закордонних банках, а потім дременути чи то до Росії, чи до Ізраїлю, Штатів, Швейцарії… І, запевняю, не буде то ніякий шовінізм – буде елементарна національна справедливість. Нація мусить дбати про повноту пропорційно належних їй прав, в тому числі – посад також. Як переконаний М. Нащадок з с. Перекопівка Роменського району на Сумщині, то "не є нормально, що непомірно високий відсоток нашого "комскладу" (один депутат оперував цифрою 82%) – не українці за походженням або ж адепти іншої держави. Тому й така економічна руїна, тому й така зневага до України та її мови". Всі знаємо про нагнітання шовінізму в Харкові, до чого немалою мірою спричинюється та обставина, що, як засвідчує статистичний аналіз управління електорату і загалом жителів цього міста з вищою освітою, українці з-поміж них становлять не більше 20%, та й ті здебільшого зросійщені…
На превеликий жаль, у наших верхах переважають сьогодні інші підходи. Як вже мовилося, самим лукавим закинено нам ідею так званого громадянського суспільства – ідею саму по собі прекрасну, тільки ж розібратися, як слід, у цій ідеї ми ще й досі не спромоглися. Адже якби спромоглися, то хіба протиставляли б національну державу державі громадянського суспільства? Ну, хіба насправді, повторюю, це суперечить одне одному, хіба не може бути держава водночас і громадянською, і національною, як та ж Франція, чи Польща, чи Норвегія?
Ні, не довчилися ми в цьому плані. Інакше нащо згадували б про державу громадянського суспільства на противагу національній у керівних промовах на тому ж Світовому Форумі Українців; нащо б пропихали навіть до резолюції (правда, не пройшло) вельми сумнівну тезу про формування в Україні не якоїсь нормальної, а політичної нації. Дуже вже вигідно декому бачити в Україні якийсь аналог есесерівському совєтському народові: кожен – совєтський, нація кожного – яке це має значення? Ну, а вже мова – о, це значення має величезне! Численні антиукраїнські сили дуже хотіли б, щоб так звана політична українська нація послуговувалася мовою, прийнятою в СРСР, тобто російською.
Чи не для пришвидшення формування цього національно безликого субстрату в Україні і зліквідовано в пашпорті нового зразка графу "національність" та запроваджено для записів обов’язкову сторінку російською мовою – мовляв, ось твоя, українцю, політична національна приналежність!..
Не другорядні, друзі, всі ті речі, що про них наразі мовлю. Де бо нема державницького, національного патріотизму, беззастережної відданості своїй нації, своїй державі – який може бути порядок у такій державі! Та навпаки – воля у такій державі для зловживань, мафії, корупції, для розбою, для збиткувань, для наруги над більшістю людей. Так, директор заводу усе можливе зробить, щоби його завод став нерентабельним, щоб зупинився. Рештки ж підприємства можна потім приватизувати, розпродати, розтягти, розкрасти… Що – наявні у такому директорові гальма патріотизму, відданості державі? О, якби були вони наявні… Скільки підприємств, що щезли з промислової карти України, працювало б і сьогодні, і скільки працівників не було б викинуто, власне, на вулицю! Ось і на такому прикладі простежується роль патріотичного начала, яке надаремно уявляється комусь лише гучним, декларативним.