У деталях пригадую, як саме те, про що кажу, відбулося. Була, отже, знаменита "студентська жовтнева революція" на столичному майдані Незалежності в 1990 р. Телефонує мені Олесь Гончар, про якого я за два роки перед тим видав одну зі своїх книжок, і каже, чи не склав би я йому товариство, аби разом піти до голодуючих студентів. Мовляв, іти самому якось не хотілося б, а ви все ж депутат міськради, – давайте підемо.
І ось наступного дня зустрілися ми в Шевченківському паркові побіля Київського університету. Перш ніж піти до студентів, десь з півгодини розмовляли в алеях цього парку, чекаючи машину. І ось саме тоді я й поставив запитання, на яке вже довгий час не зважувався: чи не має він наміру вийти з КПРС, як то зробив вже ряд українських письменників, в тому числі і я (з парторганізації Київського університету вийшов першим – і то була неабияка бомба, що стривожила у цьому навчальному закладі багатьох) ще весною того, 1990 —го року. Питав я про це побоюючись, щонайобережніше, страхаючись якось образити його неточним чи надто прямолінійним словом.
Одначе Олесь Гончар сприйняв запитання довгим-довгим мовчанням, а потім щонайспокійніше, хоча це була тільки форма великого внутрішнього хвилювання, заговорив:
— Знаєте, я давно вже про це думаю. Я в цій партії давно вже почуваюся дуже некомфортно. Але зрозумійте, що вам, молодшим, це легше зробити, ніж мені. Чому? Тому, що вступав я у партію на фронті, разом з іншими своїми друзями-солдатами. Писали ми заяви вночі, а вже наступного дня був бій, і багато з тих, з ким я писав заяви, у тому бої загинуло. Тому зрозумійте: є в мене якийсь моральний обов’язок перед отими однополчанами, який мене поки що й утримує.
І продовжував:
– Але то зрозуміло, що в партії цій, яка винищила Україну та ще й сьогодні не відпускає її на вільне життя, я вже не буду. От тільки не женіть мене, не женіть! Ось Драч каже мені: "Вийдіть!" Ось Павличко: "Вийдіть!" Та що я сам не бачу, що мені в цій партії нема чого робити? То нащо ж підганяти мене, це ж тільки мене ображає і, власне, віддаляє цей дуже нелегкий для мене крок.
– Але, – вів далі Олесь Гончар, – я ось раджуся зі старшими письменниками – з Підсухою, П’яновим, Сизоненком, Білоусом. Можливо, невдовзі ми вийдемо з партії всі разом. Ну, наприклад, напишемо заяву, що переходимо з цієї партії в демократичну партію.
І сказавши це, запитує:
– Як ви думаєте – така ось форма: переходимо до іншої партії?
Звичайно, що в душі я усміхаюся, та, боячись у чомусь заперечити, відповідаю:
– Ну так, Олесю Терентійовичу, я думаю так можна: ви не виходите, а переходите…
– Ну, то, мабуть, чи не в такий спосіб я це і зроблю, – підсумував розмову Олесь Гончар.
І ось під’їхала автомашина, і невдовзі ми вже на майдані Незалежності, де на холодному граніті голодуючі студенти розкинули свій табір. Переступаємо через шворку, якою табір відокремлено від величезного натовпу киян, що його обступили, підходимо до розкладачок і матрасів, на яких лежать звитяжці. Тут і внучка Гончара Леся, і деякі мої студенти, і багато-багато незнайомих, і бліда, виснажена народна артистка України Неоніла Крюкова. У таборі неабияке збудження – всі заворушилися. Де не взялися журналісти – просять у Гончара інтерв’ю, у когось зі студентів знайшлася його книжка – підпишіть, будь ласка. Письменник відповідає журналістам, пише автограф, каже студентам:
– Ви цвіт нації. Прошу, прошу: бережіть себе, ви так потрібні для майбутнього України.
І чим більше перебуваємо ми в таборі, тим більше Олесь Гончар чорніє, чорніє, і я, пам’ятаючи застерегу його вірної берегині – дружини Валентини Данилівни про те, що він дуже зле почувається, тримається на заштриках, намагаюся якомога скорше його провести через табір, щоб вийти з боку Інститутської, де чекала машина. Але письменник раз-по-раз зупиняється, всміхається студентам, звертає до них найтепліші слова.
І ось вже коли я піднімаю шворку на виході, підбігає ще одне дівча-журналістка чи то з Миколаєва, чи з Кіровограду: і для мене, і для моєї газети що-небудь скажіть.
Олесь Гончар, що вже ледь тримається, повертається до дівчини і каже:
– Я вже не годен щось говорити, хіба що скажу одне: якби я був у вашому віці, я був би також тут – з ними, – і з гордістю за студентів, які зважилися на мужній вчинок, які невдовзі домоглися відставки антинародного уряду, ще раз окидає поглядом студентське містечко.
– Ну, а тепер до лікаря, – каже водієві, коли ми, нарешті, пробилися до машини.
Ввечері того ж дня телебачення показало пам’ятний сюжет про те, як депутати-комуністи підняли на сміх і глузи голодуючих студентів, а один з них під дикунський регіт інших цинічно висловився навіть так: пускай голодают, нам останется больше…
І ось рано-рано наступного дня – було опівнашосту, може, близько шостої – розбудив мене телефон. Чую: голос Олеся Гончара. Спершу аж злякавшись, запитую:
– Що трапилося, Олесю Терентійовичу?
А він у свою чергу:
– Ви спали?
– Спав, Олесю Терентійовичу.
– А я не спав ні хвилини. І оце телефоную, щоб сказати: те, про що ми вчора в паркові говорили, я вже зробив: написав заяву про вихід з компартії. Оце вам кажу, і людям усім про це скажу, бо передаю свою заяву до преси.
І підвищуючи голос, невимовно хвилюючись, продовжував:
– Після того, що я побачив на майдані, після того, як почув тих циніків у Верховній Раді, – як можу я далі бути у цій злочинній організації!
Я всіляко заспокоював Олеся Гончара, розумів, як то непросто дався йому рубікон, здолати який допомогли йому патріотичні українські студенти… А за пару днів заява письменника з’явилася у пресі, і прозвучала вона як найгнівніше звинувачення антиукраїнській комуністичній системі, що його висловила високоавторитетна особистість.
Як не зробити з цього епізоду висновку: дійової, наступальної, українорозбудовчої науки вчитися так, як треба, конче варто черпати і з життя Олеся Гончара, котрий, до речі, пристрасно ненавидів задогматизованість значної частини нашого суспільства, її нездатність заперечувати в собі ті чи інші збанкрутілі вчорашні уявлення. Ще раз нагадаю його вислів: "Людина – плинна речовина", що його він не раз повторював, обстоюючи природність для людини еволюціонувати у своїх поглядах та переконаннях, відмовлятися від ідейної фальші, якій та чи інша людина віддавала данину, завжди ставати на захист передового, прогресивного, того, що відповідає правді та прагненням твого рідного народу.