Не відкидаймо од себе запитання: ми застраховані, що поборники "Белой Империи – от Океана до Океана" не візьмуть за якийсь час гору в Росії? Ми що – не знаємо, що непередбачуваність – то одна з традиційних прикмет політики останньої? Ми що – вже у відчаї від безсилля навести, нарешті, національний лад у своєму власному домі, спираючись на норми Конституції? Палії розбрату та ворожнечі, україноненависники в Україні мусять бути поставлені на місце. Сьогодні це ще не пізно зробити, завтра ж підбурювана з півночі "п’ята колона" може зайти надто вже далеко, і тоді, як іронізує П. Сагай з Полтави, –
Чужинець знову нам розкаже,
Хто росіянин, хто могол,
Бовван Тулєєв якийсь скаже:
"Пашьол атсєдова, хахол!"
Рятунок українства – в одностайному нарощуванні національної сили, у тому, щоб ми облишили ілюзію, буцімто можливо розжалобити наріканнями на нашу долю тих, хто українство ненавидить, у тому, щоб – ще раз звернуся до вірша П. Сагая – ми таки вийшли з ситуації, за якої у нас "чужа Верховна Рада і півнародний Президент". І то чудово, що більшість моїх дописувачів це добре розуміє, потверджуючи слушність висновку, до якого прийшов В. Ковалишин з м. Хмельницького: " На сьогодні прості люди в Україні набагато патріотичніші, аніж нинішня влада, що ототожнює себе з державою". "Не маємо права стояти на колінах перед скаженіючою ордою, що посягає на нашу незалежність" (В. Корінь з м. Суми); "п’ята колона" роздисклокована по всій Україні, діє нахраписто і дружно, і то злочинно бути нам інертними, вважати, що якщо вже поїзд наш пішов, то є неможливою річчю спрямувати його в напрямкові іншої країни; такі речі, як державність, самі по собі не уладнюються" (дописувач з Калинівки Вінницької області, чиє прізвище нерозбірливе); "нам потрібні національні кадри, бо то наївно вважати, що люди іншої моралі та культури, які займають масу керівних постів, сприятимуть нам у відродженні нашої духовності" (В. Шуменко з м. Вінниця); "тим, хто на нас гострить зуби, треба частіше і притім владно відповідати чисто по-російськи: "Мы тапереча не то, что давеча" , тобто маємо повсякчас ставити шовіністів і своїх перевертнів на місце, демонструючи свою несхитність, долаючи притаманну нам добродушність та поступливість" (О. Іваненко з Чернівців); "не гоже нам і далі дозволяти внутрішньому недругові спекулювати на нашій демократії, надавши йому повну свободу дій" (М. Студецький з Києва); "брутальне поводження українофобів потверджує істину, що вовки не були й не будуть вегетаріанцями, і тому уласкавлювати їх намарне" (Й. Маслюк, Черкаси); "ганьбою нам є те, що живемо ми у своїй хаті не краще, аніж дозволяють україноненависники; ми не навчилися давати здачі, а тільки скаржимося, що нас утискують і б’ють, хоч добре знаємо приповідку: "Дурнів і в церкві б’ють" (С. Надюк з м. Сміли); "нам треба вибудовувати систему колективного національного розуму та вдаватися до національної мозкової атаки, ставлячи на місце шовініста бодай такими словами, в ефективності яких я вже неодноразово переконався: "Росіянин має свою повноцінну батьківщину, я, українець, теж хочу її мати" (шахтар Г. Черкащенко з м. Білозірська на Донеччині); "викарабкавшись зі старшобратерського полону, ми так і стоїмо на четвереньках та все роздумуємо: розбудовувати власну державу чи знову залізти у ярмо і вже навіки загинути зі своєю нацією. Пора розпрямитися!" (В. Заіграєв з м. Куп’янська на Харківщині); "слід нашим можновладцям ставати на тверді державницькі позиції, бо їхня боягузливість у творенні держави може призвести до того, що нам, свідомим українцям, доведеться брати до рук зброю та відстоювати свою волю" (І. Кокіш-Мельник з Рахівського району Закарпатської області)…
Оце вона і є – міцніюча національна гідність українського народу, яку, вірмо в це, нікому з нас не викорчувати. Частіше згадуймо слова М. Драгоманова, який, закликаючи повсякчас "турбуватися про Україну", підкреслював: "…Кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української /…/ скарбниці, видаток, котрий при нинішніх порядках не вернеться в неї нізвідкіля"…
33. Бій за українську державність триває
...Ставлю крапку у цих роздумах у дні, що традиційно пов’язані в нас з пошануванням Тараса Шевченка, а віднедавна – і з пошануванням одного з його духовних синів Олеся Гончара.
Тарас Шевченко. Як завжди ми його любили і як любимо й сьогодні! Однак у дні вже узвичаєних ритуальних дійств чи переймаємося запитанням: а він, Шевченко, він нас любить?
Національний наш Месія, Шевченко став першим українцем, котрому до глибин розкрилася трагедія нашого рабства. Йому судилося стати першим живим, котрий заговорив до пустелі – до мертвих, кличучи їх до національного воскресіння і прозріння. І як же він розпікав та як шмагав своїх заглушених "московською блекотою" земляків ("раби, подножки, грязь Москви"), як мучився з того приводу, що "над дітьми козацькими поганці панують"!
І всякий день перед нами —
Стид наш перед нами.
Стид за те, що "в путах умираєм", стид за нанівець винищену національну гідність, за забуття українцями свого Богом і природою дарованого права на самостійне історичне життя ("О Господи! Дай мені хоч глянуть на народ отой убитий!.."), за рабське плазування біля чужих порогів…
І – о диво! – "трупи встали і очі розкрили". Поряд з Шевченком почали з’являтися також живі, і, власне, "з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться", як дуже точно і дуже прозірливо сказав П. Куліш.
Але в якому співвідношенні перебувають живі і мертві українці! О, це по-різному складалося на різних відтинках пошевченківської української історії. Були часи, коли свідоме українство нараховувало, наприклад, в Києві лише кілька інтелігентних родин, як-то Грінченки, Косачі, Старицькі, Чикаленки та ще деякі, потім були періоди національного піднесення, як на початку ХХ ст., потужний вибух енергії національного державотворення у добу УНР, фактично повне зліквідування живих у роки сталінщини, незнищенний порив до воскресіння у 60-х, який, попри судомну антидію системи, увінчався, зрештою, новим пробудженням українців наприкінці 80 —х – на початку 90 – х рр.