Багато мовиться сьогодні про багатовекторність нашої зовнішньої політики, і я весь час думаю: а чи сама Україна визначає напрямки тих векторів, чи дбає влада про самоповагу та чи не використовує той же російський вектор насамперед як засіб власного самозбереження, а не як засіб зміцнення держави? Принаймні, складається враження, що те, що було нелегко напрацьоване нашими дипломатами для руху України до НАТО й інших європейських структур, деякі наші найвищепосадовці воліють сьогодні перекреслити. То багатовекторність це чи маскування одновекторності? Національна принциповість чи безпринципність? Турбота про державу чи елементарна кон’юктурщина, на догоду якій нехтуються її інтереси?
Та й загалом у світлі фактів, що про них майже щоденно інформує преса, яке ж чудернацьке враження справляє оте колінкування-плазування перед російським вектором! Ми що – хочемо ціною принижень домогтися, щоб Росія визнала нас за рівню? Ми що – не розрізняємо, де сповнена відчуття власної гідності дипломатія, а де малоросійське, рабське запобігання? Уласкавити в цей спосіб того, хто упродовж століть не вважав нас навіть за народ – безперспективні, марні сподівання. Доки не навчимося витримувати бодай гідність, стояти прямо, а не навзгінки, по нас просто топтатимуться.
В одній із попередніх бесід я вже ілюстрував ставлення до України російських наці, котрі цілковито безкарно й пришвидшено нарощують сьогодні свій потенціал та рвуться до влади. Безкарно – де це? У Росії? Так, але і в Україні теж. В тому числі і в її столиці.
Так, навіть у столиці тусовки знавіснілих російських наці ви можете побачити. Можете почути їхню зненависть до України, вислухати заклики до відродження "Білої Імперії" під двоголовим орлом, щось з відповідної літератури вам дадуть, а щось запропонують вам купити.
Ну, можливо, "журнал правой перспективы" "Наследие предков", який відбатовує Росії всю дохристиянську українську історію, як, зрозуміло, й Київську Русь, газети "Наше время", "Голос России", що їх видає заснована Ніколаєм Лисенко (це той, котрий – пам’ятаєте? – у приступі шовіністичної злоби роздер у російській Думі наш національний прапор) "национально-республиканская партия России", згадувану вже "Империю", "Правду Жириновского" – орган "либерально-демократической партии России", "Эру России" – видання "народной национальной партии", "Русский порядок", що його видає "русское национальное единство", "Народный строй" – орган "партии русских националистов", "Лимонка" – видання "национал-большевистской партии", газети "Штурмовик", "Русский вестник", "Пульс Тушина", "Вече Санкт-Петербурга" і т. д. Навіть газету "Черная сотня". А ще ж мають свої друковані органи й численні "умеренно-патриотические организации" – "российский общенародный союз", "социал – патриотическое движение "Держава", "русский национальный собор", "русская партия", "национально-государственная партия" та ін.
Усе це – націоналістичні партії та організації, що мають всеросійську реєстрацію. І якби вони діяли в інтересах Росії, не виходячи за етнічні межі Росії, можна було б ставитися до них без упереджень: свята ж це справа – утверджувати патріотичні цінності будь-якого народу, який живе на своїй землі. Однак в тому й річ, що колір їх здебільшого войовничо-імперіалістичний; зненависть же до України як основної винуватиці розпаду совєтської імперії – особлива.
Ось він – дух злобного реваншу, наприклад, у програмі ННП. Пункт 3-й: "Аннулирование Беловежских соглашений". Пункт 4-й: "Возвращение всех портов Русской Балтики" (про Чорне море та про Крим і не згадується, бо то, очевидно, було б навіть "оскорбительно" вводити це до програми). Пункт 22-й: " В России – русское право вместо римского. Нация одна – русская. Упразднение всех так называемых суверенных республик, национальных областей и округов". Всього пунктів у програмі – 32…
Хтось заперечить: але ж позиція цих партій – то не позиція офіційної Росії? Може, й так. Одначе – а мер Москви господін Лужков з його брутально-шовіністичними севастопольськими демаршами – це не офіційна Росія? А прем’єр-міністр, перед цим – міністр закордонних справ Є. Примаков з його наполяганням провести "червону лінію" по західних кордонах колишнього СРСР, аби окреслити цим "зону стратегічних інтересів" виключно Росії – не офіційна? А, зрештою, знаменита президентська фраза: "Что нам делать с Украиной?" – не офіційна?
Що вже й казати про парламент цієї країни, в якому проти визнання статусу Севастополя як російського міста проголосувала лише … одна (!) особа… Або ж пригадаймо викривально-промовисто-тривале зволікання Державної Думи з ратифікацією широкомасштабного договору України і Росії. В Україні його було підтримано кількістю голосів, що перевищує конституційну. В Росії ж, на противагу йому, все висувається інше – "Про державну єдність двох народів".
Це я навів у лапках назву планованого ними референдуму, що прозвучала у зверненні думського комітету у справах СНД, яким російські думці зустріли українську парламентську делегацію, що прибула у березні 1998-го року до Москви на слухання з питань російсько-українських відносин. Добрі ж то були слухання, на самому початку яких голова цього думського комітету Г. Тихонов у відповідь на протест Богдана Гориня послав не лишень одного його, а й усю нашу делегацію "к соответствующей матери"!
І ще немало чого вислухали парламентарі з України на "слуханнях", що не раз перетворювалися в антиукраїнський мітинг. Ось, будь ласка. Глава думського комітету з питань геополітики Олексій Митрофанов: "Для російського суспільства немає держави Україна. Вона є для президента, для прем’єра. Канцлер ФРН Віллі Брандт контактував з Еріхом Хоннекером, але при цьому німецький бундестаг ніколи не визнавав НДР. Настав час – німці возз’єдналися". Депутат Державної Думи від ЛДПР Юрій Кузнецов: " …В природі є лише малоросійська гілка єдиного російського народу. А українці – щось абстрактне, вигадане австрійцями". А ще один учасник "слухань" від Росії Олег Рум’янцев запропонував і зовсім не гратися в якісь там міждержавні договори – нехай, мовляв, продовжує свою дію договір між РРФСР і УРСР, що був укладений ще до "параду суверенітетів"… Сиріч коли існував єдиний російський, чи то пак совєтський народ… ("Київські відомості", 6 березня 1998 р.).