1. Загроза не-України в Україні
"Якби ви вчились так, як треба", – кожному знані Шевченкові слова, які продовжуються висновком – "то й мудрість би була своя". Беру трішки перефразований початок цієї строфи у назву своїх роздумів і замислююся наразі, який огром, яка широчінь роздумів напрошуються для свого розгортання під цю Шевченкову констатацію. І найперше хочеться прикласти її до якості засвоєння науки, надто історичної, нашим народом – і в найдавніших часах, і в пізніших, і в нашім сьогоденні. Правду сказати, доволі щось туго виходить у нас із засвоєнням цієї науки, в тому числі і таки власного ж досвіду, всього того, на чому ми вже безліч разів набивали гулі.
Згадаймо саркастичну річ Остапа Вишні, що має назву "Чухраїнці" з підзаголовком "Спроба характеристики". Ну, є такий дивацький народ у чудернацькій країні, що називається Чукрен. Якої ви нації? – запитували, а вони, почухавшись (звідси, з цієї улюбленої звички і назва – чухраїнці), відповідали: та й хто зна? – православні. І мали ці чухраїнці ряд глибоко національних, як іронізує Остап Вишня, рис, які називалися, наприклад, так: спізнивсь, забув, якось то воно буде, а на першім же плані – як основна, як першорозпізнавальна риса – така: якби ж знаття!
Ох, це якби ж знаття! Скільки разів упродовж багатовікової нашої історії доводилося нам, українцям, його повторювати!
Якби ж знаття! – то, може б, ми колись таки прислухалися до державницького заклику автора "Слова про Ігорів похід" і таки об’єдналися перед смертельною небезпекою, і не діяли за принципом: "Сказав бо брат братові: се моє і се теж моє", – і таки вберегли б, аж по сьогодні, може, вберегли б могутню українську державу Київську Русь.
Якби ж знаття! – то, може, хай і вимушено вступивши у 1654 році в союз з московським царством, ми таки значно скорше розпізнали б істинну природу так званого старшого брата і вже давним-давно (а були ж, до речі, такі нагоди вже в другій половині 17-го століття), таки визволилися б від його мертвотно цупких обіймів.
Якби ж знаття! – то, може б, і в добу української національної революції у 1917 —1918-му роках не дурили б самих себе (пригадайте у Шевченка: "не дуріте самих себе") соціалістичною ідеєю, що характеризувала і Винниченка, і Грушевського, а таки негайно бралися б до творення повноцінної української держави. Та пригадаймо, що було натомість? Були, по-перше, запевнення цих лідерів /аж до настання найкритичнішого часу наприкінці 1917-го року/, що Україна взагалі не має наміру виходити з Росії. По-друге, була фактична відмова від створення української армії – мовляв, великоросійські та українські пролетарі не можуть воювати між собою. (Ось де, до речі, найзгубніше позначилися на долі нації ці соціалістичні ілюзії!). По-третє, були чвари, протистояння між лідерами держави, взаємозвинувачення, взаємовикривання. І ще й четверте, і п’яте можна додавати, а в результаті усе оте ж – якби ж знаття!
Усе це – віддаленіші екскурси. Та легко перейти і до найближчих, наших часів. Оглядаючись на зовсім недавнє минуле, чи не доводиться нам знову повторювати цю сакраментальну фразу: якби ж знаття!
Пригадаймо вікопомний, достоту золотогомінний час початку дев’яностих років. Одна за одною відбулися в 1991 році гігантсько-маштабні, струсові події: проголошення державної незалежності України, заборона діяльності головного нахненника і здійснювача імперської політики – комуністичної партії, переможний референдум першого грудня, зліквідування імперії зла – СРСР, яка сконала одразу ж після того, як Україна потвердила свій незалежницький вибір.
Навряд чи хто-небудь може заперечити: була тоді та пора, та історична мить, коли в доволі швидкому темпові формувалася готовність переважної більшості наших громадян, у тому числі – це вкрай важливо – і зросійщених, бути громадянами саме Української держави, що неодмінно означало: держави з українською ідеологією, з українською державною мовою. На хвилі шоку від розпаду СРСР та через потребу суто обивательського пристосування (бо як же! – Україна – хорошая для жизни, южная земля, – чого за неї не триматися!) світоглядне коригування намітилося навіть у багатьох тих, кого раніше ідея самостійності України лише жахала.
Пригадаймо хоча б, як у широку суспільну свідомість дедалі помітніше западала тоді потреба виконання Закону про мови, що якраз і почав діяти з першого січня 1991 року. Пригадаймо: у більшості наших міст майже враз зникло оте: "А по-человечески говорить умеешь?" Багато тих, хто у подібний спосіб озивався, вже й самі пробували відповідати українською. Наша мова почала здобувати тоді простори не тільки установ, а й магазинів, вулиць, майданів.
Усе те, підкреслюю, реально було намітилося, оскільки суспільство входило в пору незаперечного психологічного зламу вже як суспільство нової країни. І от саме тоді, в історично вельми і вельми сприятливий час, нараз і почулося: національна ідеологія, освіта, мова, національне виховання, – усе це згодом, пізніше; спершу давайте, мовляв, "закріпимося".
Дозволю собі в цьому зв’язку спогад про Форум української інтеліґенції, що відбувся у Києві у жовтні 1991 року. Виступав на ньому і я, вичленувавши у своїй промові десять завдань, що мали уможливити відродження національної освіти, в тому числі й подолання її зросійщення.
Упродовж не більше двох років привести мережу шкільних навчальних закладів у відповідність до національного складу населення кожного регіону, відкрити всі шлюзи, аби навчальний процес здійснювався по-українськи також у вищих навчальних закладах, де питання мови має вирішуватися вже не на "вибір", а відповідно до порядку, що його повинна встановити, беручи приклад чи то з Польщі, чи Німеччини, чи Італії, чи Франції, Українська держава.
Такі були деякі акценти того виступу, що мав скалендаризований характер, – ставилася, наприклад, вимога, аби особи, що здобули середню освіту в межах України, вже в 1992 році складали обов'язковий вступний екзамен з української мови та літератури, аби з першого вересня того ж року розпочалося навчання державною мовою студентів-першокурсників, аби у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах було запроваджено з української мови державний іспит.