Совинський самими очима показав Юрієві за спину. Той озирнувся. На порозі стояла Анастасія.
5
Але Анастасія не хотіла показувати, що почула останні Юрієві слова. Вона з'явилася в якомусь дивному вбранні, скомбінованому з її зеленої спідниці й Людмилиної жовтої блузки, пройшлася по кімнаті, крутнулася, присіла, гордо випросталася, щедро обдарувала всіх яснозубою усмішкою, спитала легковажно:
— Як ви на це подивитеся, мужчини?
Совинський мовби відразу забув про свою суперечку з Юрієм, він щосили напускав на себе усміхненість, йому захотілося виголошувати якісь веселі сентенції, він навіть заздрив у цю мить Юрієві, його невимушеності, легкості, його словоливству.
— Іноді мені здається, що жінки приміряють на себе не плаття, а цілий світ,— сказав він.
Він говорив, коли Людмили ще не було в кімнаті, але вийшло так, що почула й вона, бо саме вбігла до них теж у скомбінованому, видно, Анастасією вбранні — легенька, летюча, гарна.
— Бо жінці мало навіть цілого світу! — вигукнула Людмила.
— В такому випадку вона повинна створювати для себе щось зовсім нове,— сказав Іван.
Тут уже не втерпів Юрій. І так мовчав, дав змогу Совин-ському заволодіти жіночою увагою. Негайно на штурм! Відвоювати, відбити, закріпитися на досягнутих позиціях.
— Жінка й "створювати"? — закричав він.— Громадяни, рятуйте мене! Жінки тільки й уміють що руйнувати! Це иайви-буховіша сила людства! Чому колись заборонялося пускати жінку на корабель? Кораблі тонули, як тільки жінка опинялася на борту. Всі війни зчинялися через жінок. А тепер? Вам потрібні факти? Будь ласка! Щоб творити нове, треба що? Треба їсти. Харчуватися. Набиратися сили. А Люка? Вона досі не погодувала ні гостей, ні мене, передового трудівника і творця нової техніки, а заодно й НТР!
— Ти давно вже б замість своїх балачок міг розсунути стіл, а заодно й стінку,— кинула йому Людмила,— Духовку я вже виключила, все готове. А ти накрив стіл скатертиною, не розсунувши? Хіба ми вмістимося?
Юрій слухняно взявся за діло, але й тут не міг змовчати, бурмотів:
— Все мало! "Розсунь стіл, а заодно й стінку" Між іншим, Анастасіе, забув вам сказати: наша квартира розсувна. Спеціально спроектована. З трьох кімнат ми за п'ять хвилин можемо зробити одну велику. Зал. Танцклас. Місце для зібрань і демонстрацій.
Дзвінок пролунав ніби нагадування про те, що вони не назавжди замкнені в тісному просторі хай і розсувної квартири. Хтось ще добивався до них, хотів прилучитися до їхнього товариства, порушити його одноманітність, порятувати від неминучої набридливості, яка часто загрожує збитим докупи людям, надто ж коли між ними існують бодай натяки на минулі обрахунки. Людмила побігла відчиняти, але це знову з'явився сусід-танцюрист, цього разу одягнений у новий костюм, в білій сорочці, яскравому галстуку.
— Здрасте,— вклонився він сценічним поклоном,— а я чую звуки...
— До речі, в нас звуконепроникні перегородки,— нагадав йому Юрій.
Сусід умить викрутився:
— Я хотів сказати: догадуюсь про звуки!
— Моя школа! — поплескав його по плечу Юрій.— Прошу знайомитися. Це наш так званий "замечательный",— пояснив він.— Ану, "замечательный", підсоби!
Вони вмить розсунули стінку, кімната відразу побільшала, стало просторіше, Совинський навіть плечі розпростав, Анастасія пройшлася сюди й туди.
— Прекрасно! — похвалила не знати й кого, а може, просто хотіла визначити свій внутрішній стан.
— Між іншим,— сказав сусід,— ви могли б приєднати до своєї ще й мою квартиру. Побудуйте мені однокімнатний кооператив, а собі забирайте мою. Розсунете стіну, вийде просто Палац спорту.
— Твоя стінка капітальна. Не розсувається,— показуючи через плече великим пальцем на двері, сказав Юрій.— Ти що, сірники приніс? Давай і коти потихеньку!
Сусід не виявляв бажання так швидко зникнути.
— Та в мене є знайомі хлопці, вони за пару півлітровок що хоч розсунуть,— запевнив він гаряче Юрія.
Той уперто пхав сусіда до дверей. Видно, це вже було звичне для того, бо він не дуже й опирався, надто ж що бачив: стіл ще не накритий, зачепитися, власне, й немає за що...
— Пропозиція не приймається,— випихаючи його, бурмотів Юрій.— Пити ще рано. Топай, друг, топай!
— Ну, кібернетики! — без злості вигукнув сусід.— А в зоопарку — чули? — бегемот потонув!
— Не в "Екстрі", не в "Екстрі",— зачиняючи за ним двері, промовив Юрій, але щойно клацнув замок, як знов хтось задзвонив. Юрій ще стояв коло дверей, відчиняти не квапився та й просто не хотів. Бо дзвонити міг тільки сусід. Ще скаже, що в зоопарку попеклися мавпи. Сторожиха заснула, а в вольєрі щось загорілося, мавпи попеклися, тепер що? Судитимуть сторожиху чи ні? Примусять її відшкодувати вартість попечених мавп з її вісімдесятикарбованцевої зарплатні, чи так обійдеться?
Юрій знав сусідів репертуар напам'ять і навіть хотів викласти своїм гостям, але йому не дали й рота розтулити, бо дзвінок пролунав знову настирливий, якийсь наче аж розгніваний. Юрій відхилив двері, не скидаючи ланцюжка, приготувався мовити свій особливо дошкульний дотеп на адресу сусіда, але не проголосив нічого, розгублено потупцявся коло дверей, спитав майже несміливо:
— Це справді ти?
— Відчиняй! — сердито закричали з того боку.— Не впізнаєш рідного батька? Дожився!
— Коли це так званий рідний батько, то прошу,— нарешті позбувся короткого заціпеніння Юрій і впустив до квартири Кучмієнка-старшого.
Сірий, у ледь помітну клітинку костюм, зачіска під Карналя, голова поштиво нахиляється, щоб відразу ж стріпнутися догори по якійсь ледь вловимій скісній лінії, Кучмієнко заповнив собою всі дві кімнати, він витіснив звідси всіх, не було господарів, не було гостей, був тільки він — поважний, шановний, сіле водночас милосгг.во-добродушний, його володарювання в просторі тривало тільки мигь, він зробив плавний жест рукою, відсунувся трохи вбік, повернувся так і сяк і відразу поступився місцем, дав жити й іншим, щедро, доброзичливо.
— Яке пристойне товариство! — вигукнув Кучмієнко.— Совинський? Невже? Ну, сюрприз! А ви? Анастасія? Приємно, й дуже, Кучмієнко. В даному разі — раб своїх дітей. Дозвольте, поцілую вашу руку. Старомодно, але пристойно. А де моя невісточка? Людочко! Твою ручку теж. У моєму віці це все, що лишилося.