— Додай: жінка серед модних лахів все одно що в раю. Коли жінки вийшли, Совинський спитав:
— Ну, як ти тут?
— Саме тут? — показуючи на квартиру, спитав Юрій.— Чи взагалі?
— Взагалі.
— Живемо ж ми, гей! Ти що, назовсім, чи як?
— Здається ж, казав: республіканська нарада по впровадженню АСУ. Я від металургів. Ми перші пробуємо.
— Хто це "ми"? Хіба ти так званий металург?
— Саме "так званий". Але я родом з тих металургійних місць, от і зачепився там після...
Уточнень не потребував навіть Юрій. Обидва знали, після чого саме Совинський змушений був покинути Київ, хоч, ясна річ, міг і не кидати, якби мав більше твердості в характері.
— Ти де зупинився? — спитав після недовгої мовчанки Юрій.
— Тут, поряд, у "Славутичі".
— Номер на одного?
— На двох. Зі мною ще товариш зі Львова. Про "Електрон" розповідає легенди. У нас порівняно з ними примітив. Але вони вже десять років упроваджують, вони піонери, а ми...
— Зате наші машинки — блиск! Чи у вас там мінські? Які закупили?
— Ваші,— заспокоїв його Совинський.— Це вже моя консультація подіяла. Хоч тепер починаю побоюватися-.
— За фірму Карналя можеш не боятися! Наші машинки знаєш де літають? У космосі й'ще трохи далі!
— Можеш не пояснювати, знаю,— спокійно сказав Совинський.
:— Ти ж і тепер приїхав до Києва чого — похвалитися, так?
— Чим? — не зрозумів Совинський.
— Так званими успіхами й досягненнями.
— Про наші успіхи ще ніхто не знає, а на— тих, хто знає, це не справляє ніякого враження. Сказав же: перші кроки. В металургії безліч нестандартних операцій. Майже як у будівництві. Електроніку надзвичайно важко запроваджувати. Та й не спеціаліст я, ти ж знаєш*. Простий технар, як був, так і лишився.
— Вертайся до нашої фірми,— великодушно запропонував Юрій.
— Міг би й вернутися.
— То чого ж?
— Не так це просто,— зітхнув Совинський.
— А-а, все зрозуміло.— Юрій підбіг до балкона, визирнув на темну протоку, повернувся до кімнати. Він мовби щось шукав, але й сам не знав, що саме.— Ти вже забув про свій первісний стан. Це я застряв у наладчиках, а ти ж інженер, мабуть, заступник головного інженера по впровадженню АСУ, може, професор, членкор?
— Я тепер ніхто,— з неприхованою гіркотою промовив Совинський.— Для вас тут ніхто.
Совинський і собі підвівся з крісла, підійшов— до балкона, мовби запрошував Юрія вийти на свіже повітря, а може, і; йому було задушно в кімнаті, він хотів бодай одним поглядом* порятуватися отам, на темній протоці, в її свіжості*. Юргй відчув напад нудьги. Він ставав красномовним тільки в жіночому товаристві, з чоловіками було нецікаво. Ще коли б на місці Совин-ського був хтось інший, то можна б про футбол, про дівчат, про щось веселеньке, а з цим не знаєш, на яку ступити. Про роботу та. про роботу — здохнеш від нудьги! Він не відповів на останні слова Єовинського, не став його втішати. Посипає собі голову попелом, розмазує сльози по щоках? Хай! Таких треба вчити на помилках!
А Совинський, мовби вловивши нехіть ГОрієву продовжувати розмову, вперто вів своє:
— Та й навіщо до вас вертатися, коли у вас таке тут діється,— глухо сказав він від балкона.
— Що ж це в нас діється? — зачеплений за живе, аж підскочив Юрій.
— Не знаю, чи правда, але сказали мені, що— у вас процентів сорок продукції йде без Знака якості. Інакше кажучи, випускаєте майже половину машин, які нікому не будуть потрібні, лежатимуть або ж некуплені, або нерозпаковані в міністерствах і на заводах. Мені не віриться, що це правда, але чув від дуже авторитетних людей.
Юрій мовчав. Яке йому діло до Знака якості й до всіх міністерств на світі? Він наладчик. А наладчик що? Працює на дослідних зразках. А пішло в серію — то вже не наше. Серія — штука недосяжна. Державна.
— Це правда? — вперто допитувався Совинський.
— Що?
— Ну, про сорок процентів.
— Може, й правда. Я ж тобі не Карналь. Я тільки так званий зять Карналів. Може, я так само без Знака якості. А от на тебе, мабуть би, наліпили, якби зятем Карналя став ти.
Іван підійшов до Юрія, нахилився над ним, нависнув, справді як важезний гірський хребет у похмуро-мовчазній загрозли-вості.
— Битися хочеш? — засміявся Юрій.
— Навіщо з тобою битися.
Юрій підхопився, побігав трохи по кімнаті. їм обом було тут тісно. Заважали меблі, занадто яскраво сяяла п'ятилампова люстра, дратували голі поверхні стін, ота єдина "катастрофічна" картинка не рятувала справи. З такої кімнати рвешся на волю, на простір, мимоволі всі дороги ведуть до балкона, але й там переконуєшся, що не позбувся тісняви й обхмеженості, бо хоч над тобою нависають цілі кілометри повітря, під ногами така вузенька бетонна площадка, що почуваєшся ще скова-ніший, ніж у кімнаті серед чотирьох стін.
Тепер мовчав і Совинський, він узяв на озброєння Юрієву тактику, а Юрій не терпів пустоти, пустота повинна бути заповнена коли не чужими словами, то його, вігі не витерпів перший:
— Подумаєш, сорок процентів без Знака якості! А ти знаєш, що в нас по Союзу є чимало таких заводів, яким знак і не снився! Чув ти про таке?
— Ну, чув.
— А це не якісь там неосвоені галузі виробництва, а елементарне шиття штанів, сукання ниток, ткання матерії, ножі, виделки, м'ясорубки, лопати, ще там я знаю що! Тисячі років людство вже вміє робити ці штуки, а ми ніяк не дочалапкає-мося до світових стандартів! Ну! А обчислювальну техніку ми почали випускати п'ятнадцять років тому. І ти вже хочеш, щоб усе йшло тільки на "ура"!
Совинський закрив Юрієві відступи з балкона, заступив двері, нависав тяжкий і похмурий, тут Юрієва вправність, уміння фехтувати словами, тілом, поведінкою йому не пригодилися б, Совинський задавлював,силою.
— А ти що ж хотів? — сказав Іван тихо.— Ти хотів, щоб ми й у цій галузі знов тисячу років розганялися до світових стандартів? Коли розганятися, то тільки на випередження! Хіба не про це завжди казав Карналь? Як же можна сьогодні иайпе-редовішу техніку, власне, техніку завтрашнього дня випускати практично непридатну? Нема Знака якості — негодяще. Електроніка — це ж не калоші!
— До моєї спеціальності це не має ніякого відношення,— знизав плечима Юрій.— Я що? Я наладчик.
— А до робітничої совісті має відношення?