— Кажу ж тобі: не сам.— Людмила пішла за ним, витираючи руки фартухом. У хвилини безпорадності вона ставала схожою на Карналя, і тоді Юрій дивувався, як міг одружитися з такою, власне, невродливою дівчиною, він, на кого стріляють очиськами всі київські дівчата! Стріляють, поки не довідуються, що він зять академіка Карналя! А вже тоді перед ним ніби запалюється червоний сигнал світлофора: стоп, і ні руш з місця! Ну, історія!
— Сам не сам, мені чхати! — плачливо закричав Юрій, бігаючи по великій кімнаті й навмисне зачіпаючись за меблі.— І взагалі... Набридло.
— Що саме тобі набридло? Поясни,— впіймала його Людмила за руку.— Не метайся перед очима. Сядь.
— Ну? — Юрій сів на диван, потонув у подушках, знеможе-но заплющив очі.— Після так званого напруженого трудового дня ти мені...
—г Що я тобі?
— Ну, взагалі...
— Взагалі нічого не буває, ти це прекрасно знаєш. Прибери цю газету.Танебна звичка валятися на дивані.
— Я робочий клас!
— Робочий клас принаймні роззувається, перш ніж лягти на імпортний диван.
— А я хто ж по-твоєму?
— Прибери газету.
— Ну, прибрав. І що?
— Дивись в одну точку. Зосередься. Повторюй за мною: "Я заспокоююсь, заспокоююсь. Моя ліва рука тепла... Моя права рука тепла... Я зовсім спокійний... Я цілковито спокійний..."
— Моя рука тепла,— приймаючи її правила гри, слухняно повторював Юрій.— Мої ноги теплі... Моя голова тепла... Я теп-логоловий... Люко, та ти смієшся! Признайся: вигадала Совин-ського? Вигадала, правда? Де йому взятися в Києві?
Людмила вже йшла на кухню, не зупиняючись, вона обернула до Юрія обличчя, блиснула зеленкуватими очима:
— Повторюй за мною: "Я цілковито спокійний..."
— Я цілковито... Та ну тебе! Хочеш зробити з мене шизофреніка! У мене психіка знаєш яка? Бетон, граніт, надтверді матеріали з інституту Бакуля!
2
Що таке дзвінок у малометражній квартирі? Це майже катастрофа, землетрус, цунамі, стихійне лихо. Він лунає, вважай, у тебе над вухом, хоч де б ти був, бо в малометражній квартирі заховатися ніде, ніхто там, за дверима, не повірить, ніби ти дочалапкуєш, щоб відчинити, так довго, ніби тобі треба подолати мало не стадіонну відстань, бо ж усім відомо, що жодна кімната не може бути довшою за п'ять з половиною метрів (це зумовлено стандартним розміром бетонних перекриттів), нікому не спаде на думку припущення, ніби ти заблудив у своїх коридорах, бо блудити тут ніде: розстав руки й дістанеш будь-якого кінця. Тому, коли тобі дзвонять, відчиняти ти повинен або ж негайно, або взагалі не відчиняти, коли не хочеш пускати некликаних гостей. На це теж у тебе є право, гарантоване всіма законами, але порушуване тобою щоразу під дією механізмів цікавості, що живуть у твоєму організмі не-спростежено й вічно.
Людмила ждала гостей, тому, коли пролунав дзвінок, ні перед нею, ні навіть перед Юрієм не стало питання: відчиняти чи не відчиняти. Людмила кинулася на кухню, щоб мерщій зняти з себе фартушок, Юрій забув, що він спокійний-преспокійний, схопився з дивана, миттю причепурився перед дзеркалом, підбіг до дверей саме тоді, коли там опинилася й Людмила, вони зіштовхнулися в своїй запопадливості, засміялися, поцілувалися, удвох крутнули ручку автоматичного замка, дружно відступилися, солідарні в привітності, в усміхненні, в доброзичливості, взірцева радянська молода родина, можна б навіть подумати, ясна річ, запозичивши трохи своєрідний стиль думання в представників старшого покоління,— передова радянська родина (але хоч дехто вперто стверджує, що навіть зозулі кують довгі літа лише для так званих передових родин, доводиться сприймати цю кваліфікацію з відвертою упередженістю, бо які ж родини тоді доведеться віднести до числа непередових, себто відсталих?).
Однак замах Людмили і Юрія пропав марно. То не були гості, які, мабуть, здалеку відчували, що качка в духовці ще не досмажилася, й через те не квапилися. Дзвонив їхній сусід-хо-лостяк, артист з самодіяльного танцювального колективу, організованого Кучміенком для "повного ажуру", маленький, меткий, прозваний Юрієм "замечательный сосед" — за тією пісенькою, де співається: "В нашем доме поселился замечательный сосед..."
Сусід, який не належав до гостей бажаних, бо Людмила досить одверто гнала його в шию, маючи цілком слушні підозри, що він спокушає Юрія "роздавлювати на трьох", простіше кажучи, випивати в часи дозвілля (точніше, в час Людмилиної відсутності) пляшку "Екстри" на трьох, а коли третього не знаходилося, то й на двох.
— Ого, ви мене сьогодні так зустрічаєте, ніби я генерал,— засміявся сусід.
— Не тебе, друже,— заспокоїв його Юрій,— не тебе. Хоч ти й "замечательный", але не тебе. Справжніх гостей ще немає, так що ти, брат, ранувато. Чи тебе запах смаженої качки витяг з барлогу? Так і качка ще, мабуть, не готова. Люко, готова качка?
— Та що я — з голодного краю? — образився сусід.— Мав я твою качку, знаєш, де? Мені сірники... газ нічим запалити...
— Чайок грітимеш? — зареготав Юрій.
— Ти за кого мене маєш?
— Все ясно! "Екстру" прокип'ятити хочеш?
— Даси сірника чи мені топать на сусідній поверх? Хто ж "Екстру" гріє? її перед споживанням охолоджувати треба, щоб слізка на пляшку впала, знаєш?
— А японці — чув? — тільки гарячу п'ють.
— Не заливай! Хто б це гарячу горілку...
Людмила вимушена була перервати цю вельми цікаву дискусію, винесла сусідові сірники, Юрій випхав його в плечі, попросив не ображатися, зачинив двері, не знав, як йому повестися тепер, усе зіпсував цей танцюрист — далі вдавати ображеного вже не виходило, помагати ж Людмилі не вмів та й не хотів. Поставити якусь музичку? Це рятує від усього на світі, головне ж — від процесу думання. Лежи, слухай, дрімай.
Але новий дзвінок не дав дрімати. Був, щоправда, несміливий, якийсь уривчастий, спазматичний, чи справді дзвонило, чи почулося? В таких випадках можна й не поспішати, почекати, поки несміливий гість ще раз натисне на кнопку, навчити його сміливості бодай заочній, так би мовити, задверній, Юрій, хоч стояв майже на порозі кімнати, пішов не до вхідних дверей, а навпаки — через усю кімнату до балкона, так ніби конче закортіло йому дихнути свіжим повітрям або помилуватися на Руса-нівську протоку, повну човнів, рибалок і купальщиків. Він чув, як за його спиною Людмила відчинила, не чекаючи нового дзвінка, не випробовуючи терпіння й зухвалості гостей, чув належні в таких випадках вигуки, привітання, обмін взаємними компліментами, з чого міг пересвідчитися, що Людмила справді не бачилася перед тим з Совинським, а тільки перемовлялася з ним по телефону і в гості запросила, отже, так само по телефону. Як кажуть американці, "дейтерінг" — призначення побачень по телефону.