— Поміркованість — один із різновидів боягузтва, так само як догматизм — це інтелектуальна форма фарисейства. Мені завжди однаково вороже було те й друге.
— Мені здавалося, що ви — найрішучіший з людей, яких я будь-коли знала. Навіть оця ваша втеча...
— Втікати, мабуть, можна всім, хто дав усе і відчуває, що вже більше не зможе дати світові. Ми ж пробуємо втікати дочасно й завчасно, ще й не встигнувши нічого дати людям, та й думаємо не про людей, а тільки про себе. Порятуватися? А як? Від'їхати від страждання й нещасть можна за годину й за півгодини, а жити однаково ж цілі роки! Ніякий ліс, ніякий пейзаж не порятує. Може, я сподівався й не на себе, а на вас, Ана-стасіє...
— На мене?
— Ви скажете: дві самотності, складені докупи, дадуть третю самотність, ще більшу. Але... Я надто довго живу в безособовому світі формул, а життя не може бути безособове...
— Олексій Кирилович розповідав, як ви страждаєте після смерті дружини...
— Тільки дивлячись на вас, я зрозумів, що так і не встиг їй сказати одної речі. В неї очі були ще більші, ніж у вас. Від таких очей, тепер лише я збагнув це, мабуть, утомлюється обличчя. Аби я встиг їй це сказати, може... Якась містика, чи що. А яке Айгюль мала життя! Війна, смерть батька, піщані бурі, спека пустелі, ашхабадський землетрус, материна смерть, каторга балету... Цього просто несила уявити...
— Але у вас було таке довге щастя...
— Довге щастя? Щастя не визнає тривалості. У нього інші виміри: або велике, або ніяке. День, година, мить — і на все життя!
Він раптом забурмотів про себе, так що Анастасія не могла розібрати жодного слова, тільки бурмотіння, швидке, настирливе, мов чревовіщання: "Коли я постарію, коли доживу до старості, коли стану зовсім старий, не покидай мене в старості, не покидай мене..."
Спам'ятався майже вмить, тернув рукою чоло.
— В моєму віці...
— Навіщо ви про вік, Петре Андрійовичу. Він уперто повторив:
— У моєму віці, який не є таємницею, хоч, може, й не зовсім відповідає моїй зовнішності... Мені навіть дорікають часто моложавістю, на що я завжди відповідаю, що це моложавість райграсу на газонах, який часто стрижуть, не даючи йому зацвісти. Мене теж життя стригло досить часто й безжально, та стриже й досі... Але про мій вік. Це категорія об'єктивна, і вона диктує людині поведінку, думки і настрій. В мені мовби промовляють відразу два чеховські герої. Саша з "Нареченої" каже: "Треба перевернути житія!" А доктор з "Чайки" сумовито заперечує: "Уже пізно міняти життя". Хіба від цього втечеш? Але куди ми приїхали?
— Це за ключем,— пояснила Анастасія, спрямовуючи машину в широку, зарослу шпоришем вулицю якогось дивного села.
Велетенські замшілі зруби багатовіконних хат, сіре колоддя брам, на ослінчиках коло брам — жінки в чорному. Київська Русь за півсотні кілометрів од Києва?
— Анастасія зупинила машину коло одної з циклопічних брам, швидко збігала кудись, повернулася, вскочила в "Жигулі".
— Далі?
— Зупинятися було б смішно, повертатися — малодушно,— в тон їй відповів Карналь.
— Тепер недалеко!
— Ви ж обіцяли, що до людей — цілі світлові роки...
— Ну... Тут люди ненабридливі... Поки не покличете, ніхто ніколи... Вміють шанувати самотність...
Знову занурилися вони в царство дерев, переткане пасмами сонячного блиску. Карналь жадібно вдивлявся в світ, який —відкривався його очам, загадковий, причаєний, могутній, сповнений прихованої боротьби, стогонів, зойків, криків, мовчазного змагання. Такий світ відкривався хіба що колись, як ще малим з розплющеними очима поринав у Зеленому озері, бо хлоп'ятам страшенно кортіло проникнути в підводне царство, причаститися його таємницями. Там зазнавав майже первісних відчуттів. Міраж глибин, золотисто-червоні виткі водорості, збілілі стебла, буйні хащі, перехрещення райдуг, кольорові розгойдування, завислі в невагомості зелені гаї без коріння, бородаті кущури, мовчазна нагота, хисткі закони рівноваги, все творило світ уявний, оманливий, несправжній і саме через те особливо привабливий, бо в дитинстві втомлюєшся від буденної реальності.
А тут було сонячне лагідне сяйво десь над соснами й дубами, і від Анастасії теж ніби випромінювалося тонке тепло, яке несло на своїх хвилях пахощі молодого жіночого тіла і первісно-п'янливий дух лісу.
Дерева росли на круглих горбах, цупко трималися на схилах, змагалися одне з одним за місце на землі й за шматок неба вгорі, а ті, кому пощастило закоренитися на верхах, стояли з якоюсь вишуканою недбалістю, далекі від обмежень, від штовханини, чвар і підступів, вони насолоджувалися волею, простором, пихато позирали вниз, забуваючи, що судилося їм першим приймати своїми верхів'ями найжорстокіші удари вітрів, осінніх хвищ, зимових зав'юг, що розчахуватимуть їх бурі, палитимуть блискавиці, першими помічатиме хиже око людське і безжальна сталь врізатиметься в їхні довершено-прекрасні тіла,
Чи не був і він отаким деревом з вершин, чи не спадали й на нього тяжкі надмірності світла, хіба не поставив він себе в позицію, де відкинута ввічлива множинність людської спільності і панує груба одиничність, ніби в бінарному численні, принцип якого покладено в основу дії тих машин, завдяки яким він, власне, став собою? Возносився думкою в сфери недосяжні, забуваючи, що гнучкий розум неминуче штовхає до зарозумілості, а ще забуваючи старе мудре правило, яке гласить: перебільшене уявлення про своє багатство є одною з найголовніших причин бідності.
Анастасія вела машину поміж круглими горбами по бездоріжжю, вміло вибираючи цілинну твердь, вкриту спресованим шаром перетлілого листя дубів, беріз та соснової глиці.
— Враження таке, ніби ви щодня сюди їздите,— сказав Карналь.
— У мене водійський нюх.
— А мені здається, ніби ми ніколи вже не зможемо виїхати звідси. Вглиблюємося в такі нетрі, звідки просто не може бути вороття.
— Можу вас заспокоїти: ми вже приїхали.
— Де ж ваша хатина?
— Дивіться вгору. Адже ви любите дивитися вгору?
— Звідки ви взяли?
' — Так. Шляхом розмірковувань.
Не хотілося ні сперечатися, ні взагалі продовжувати таку розмову, надто, що Анастасія мовби вгадала його настрій, висловлюючи хоч трохи іншими словами те саме, що він думав про себе.