Розгін

Страница 205 из 218

Загребельный Павел

— Он, гляньте.

Він показав на полотнище, розіпнуте між двома колонами майже під височезною стелею: "Тисяча тридцята — наш подарунок XXV з'їзду!"

— Нова машина,— пояснив Карналь.— Незапланована, без асигнувань, без матеріалів, без нічого.

— Як же?

— Людський геній і внутрішні резерви. Чули таке? Для жур-налістів — не новина, сподіваюся.

— Але машину — з нічого?

— Аз чого людська думка?

По-хлоп'ячому він стрибнув на поміст, подав руку Анастасії, поміг їй піднятися, повів поміж колонами, їм назустріч вивернувся звідкись розхристаний Юрій Кучмієнко, закляк у театральному подиві:

— Петре Андрійовичу, кого це ви привели на нашу так звану голову?

— Ви, здається, знайомі? — дивуючи Анастасію, відповів Карналь.

— І навіть близько!—тиснучи Анастасії руку, весело галасував Юрій.— Окрім того, можу заприсягтися, що знаю, для чого сюди прорвалася Анастасія! Як співають модні хлопці: "Сілі-мілі, іф ю вілл кіл мі..."

— Цього вже ти знати не можеш, бо "прорив" до вас не планувався,— спокійно зауважив Карналь.— Анастасію привів сюди я.

— Вас використано як допоміжну силу, Петре Андрійовичу. Бійтеся жіночої підступності.

Підійшов якийсь лобатий, хижоокий, майже вороже блимнув на Анастасію. Карналь спокійно сказав:

— Знайомтеся. Анастасія Порфирівна. Зі мною.

— Гальцев,— не вельми привітно мовив хижоокий.

— Як справи? — поцікавився Карналь.

— Ідуть.

— Наладчики не заважають?

Гальцев нарешті скинув з себе суворість, усміхнувся.

— Заважаємо ми їм.

Юрій крутився коло них, йому кортіло встряти в розмову, нарешті впіймав паузу, вмить проскочив у неї.

— Чому ж не питаєте про головне, Петре Андрійовичу?

— А що головне? Головне — тисяча тридцята. Питати про неї? Все знаю. Жду, коли оживе.

— Та ні, так зване головне, задля якого сюди прийшли ви з Анастасією!

— Ми випадково.— Анастасія ніяк не могла збагнути, до чого веде молодий Кучмієнко.

— Випадковість — це добре замаскована закономірність! — зареготав той.— А Совинський?

— До речі,— зацікавився Карналь.— Як він тут? г

— З бригадира мене ще не спихає. Відклав до зручної нагоди. В наладці в нього не йде. Втратив нерв. Каже: наче молотком по голові стукнуло. А стукнутих ми — на допоміжні операції. Івана відкомандирували запалювати сигарети товаришу Гальцеву. Бо в одного не вистачає часу навіть запальничку дістати, а в другого часу — хоч греблю гати... Совинський! — закричав він несподівано.— Вогню товаришу Гальцеву!

СовинСький виглянув з-за сусідньої колони, в одній руці мав викрутку, в зубах — щось блискуче, ніяк не схоже було на те, що носить він запальничку за будь-ким, про це свідчив і його недвозначний жест: міцно стиснутий кулацюра, який погрожував Юрієві.

Але тут Совинський побачив Карналя й Анастасію, а може, передовсім Анастасію, блискучу деталь він чи то згубив, чи вмить виплюнув з рота, викрутку впустив на поміст, випростався на весь свій зріст і, глухо бухаючи в лунке дерево товстими підошвами, підійшов до гостей...

— Так замкнулося коло,— пожартував Карналь,— від Придніпровська до цеху наладки. Там ми були втрьох, тепер тут.

— Я вже знала про Совинського,— тихо сказала Анастасія.

— Можете написати про нього і взагалі про наладчиків.— Карналь удав, ніби відступає вбік: ніби дає змогу ось тут відразу присісти й писати про доблесний труд передовиків, які оволоділи й досягли...

— А що тут писати? — буркнув Совинський, ховаючи від Анастасії очі.

— Совинський має рацію: я не мала наміру нічого писати. Надто що ця робота, сказати б, невловима, чи що. Вона не вкладається ні в які звичні категорії, передати словами її, мабуть, взагалі неможливо, не ображаючи наладчиків.

— А яка робота надається до передачі словами? — поцікавився Гальцев.

— Доблесна! — вихопився Юрій.

Анастасія поглядом пошукала захисту в Карналя. Сьогодні вона була безсила змагатися будь з ким, надто ж з такими людьми, як тут.

— Великі художники,— сказала вона,— тільки великі художники спроможні знайти властиві засоби для...

— Але не для ялових описів тих .чи інших трудових зусиль,— втрутився Карналь,— а тільки щоб передати стан людини в процесі праці й творення. її настрій, її думання, її піднесеність, можливо, навіть, її втому, бо втома буває прекрасна...

— Не про всіх можна писати,— вперто повторила Анастасія,— про знайомих, мабуть, взагалі неможливо... Скажімо, про Совинського я б не стала... Він знає про це...

— Так,— згодився Совинський.

— Хоч винен тут не він, а я...

Ніхто нічого не розумів, Гальцев показав жестом Юрієві, щоб він потихеньку йшов, сам він теж, мовчки поклонившись, пішов у справах, Совинський ще якийсь час незграбно стовбичив перед Анастасією, поки Карналь легенько не штовхнув його в плече.

— Бажаю успіхів,— сказав добродушно.— Входь у ритм, знаходь нерв...

— Шукаю,— зітхнув Совинський,— хоч це й не має такого великого значення...

— Все має значення, все має...

Вони пішли далі, Карналь півголосом пояснював Анастасії, що і як роблять наладчики, а вона мимоволі прислухалася до голосів за спиною.

— Совинський,— весело вигукнув Юрій,— коти на вулицю, ставай, озирайся на всі боки...

— І що? — добродушно поцікавився Совинський.

— Як побачиш, що нікого немає, підніми руку і махни! Сам знаєш, на що махнути!

Що відповів Совинський, Анастасія не чула, бо попросила Карналя:

— Може, не будемо більше заважати? Мені незручно в такій ролі.

— Вважайте, що не я вас, а ви мене супроводжуєте,— заспокоїв її Карналь.

— Цей лобатий... Як його?

— Гальцев?

— Він і вас не любитиме за те, що ви привели мене сюди в таку невідповідну хвилю...

— Не любитиме? А хіба чоловіки повинні любити один одного? Тільки розуміння. Що вище, то ліпше. У нас з Гальцевим, принаймні моє таке переконання, взаєморозуміння досягло меж мало не ідеальних. Ми з ним однаково відчуваємо трагедійність відставання людської інтелігенції по відношенню до інтелігентності, яку посідає матерія. Слово "інтелігентність" я вживаю в широкому понятті. Як розум. Звідси спазматичний поквап у хапанні змін, усього нового в нашій роботі. Вільний час, всі так звані вихідні, розклад годин — це для нас давно вже перестало існувати, не всі це можуть витримати, виникає іноді безліч побутових трагедій, але не для нас з Гальцевим, бо ми живемо ніби в якомусь високоорганізованому світі гармонії, що може нагадувати, скажімо, досконалу гармонію Баха, Ми щоро-