Але той диявол-спокусник з розвогненним поглядом вирвав її з узвичаєного кола, викликаючи дику заздрість у всіх цехових дівчат, щось говорив тільки до Анастасії, лишав їй якусь адресу, кудись запрошував, обіцяв, а коли зник з своїми загадково-єхидними модельерками і дівчата стали заздрісно допитуватися, що той обіцяв і куди запрошував, Анастасія демонстративно порвала записку, так і не зазирнувши в неї, і викинула в кошик для сміття.
Та вогненноокий знайшов її і таки витягнув з заводу, забрав у Будинок' моделей, вона стала виходити перед людьми з натреновано-зсудомленим усміхом на обличчі, сліпо перебираючи ногами під щоразу новішими і моднішими спідницями, довідалася, що він — модельєр жіночого одягу, такий собі київський Діор і Карден в одній особі, помітила, що, здається, навіть закоханий у неї, хоч вона й не належала до найврод-ливїших з тих, хто працює у його маленькому царстві (а скільки ж ще гарних дівчат поза межами того царства!), від цього ні зраділа, ні збентежилася, а тільки чомусь злякалася і в намаганні порятуватися від уважливості того чоловіка пішла вчитися на вечірнє відділення журналістики. Але він переслідував її з такою впертою самовідданістю, що Анастасія не витримала і зламалася, піддалася, стала його дружиною, ще й не усвідомлюючи, що то таке — дружина, любов, сім'я. Ще в час тривалих залицянь своїх майбутній її чоловік часто лякав Анастасію несподіваними нападами нез'ясовної душевної знищеності, пустоти, мало не ідіотизму. Не міг склеїти двох слів, не впізнавав людей, не знаходив дороги навіть на Хрещатику, міг підбирати на тротуарі недокурки і пробував їх докурювати, хоч у кишені мав сигарети. Попервах Анастасія дивувалася, тоді ставало їй жалко цього закоханого в неї чоловіка, нарешті вона стала розуміти, що він просто буває тяжко п'яний, і це знов викликало в ній співчуття. Напивається від горя, бо ж вона холодна з ним і неприступна, мов камінь. На роботі він з'являвся рідко. Іноді раз на тиждень, щоб "давати ідеї". Тоді десь зникав. Вечорами знаходив Анастасію. Міг і не знаходити. Чи знала вона його? І що про нього знала? І чи можна знати щось про людину, не поживши з нею поряд? Так одружилася з ним, як з великою невідомістю. Тільки тоді (та й то після гірких кількамісячних досвідчень) відкрилося їй найжахливіше: чоловік, з яким зв'язала своє життя, був невиліковний, знищений, здеградований, п'яниця. Як вона цього не могла збагнути раніше, чому ніхто не підказав їй — так і лишилося для неї таємницею. Може, тому, що чоловік її належав до алкоголіків інтелігентних, сказати б, п'яниць не за покликанням, а за світоглядом. Він відстоював право напиватися так само, як люди відстоюють істину. Залічував себе до тих, кого переслідують, як переслідували в усі віки борців за Істину (улюблені його слова: "У всі віки переслідували істину, а тепер ще й випивку"), а що був членом суспільства, яке високо ставить людську порядність, то щосили вдавав цю порядність, так що не відразу можна було й помітити його справжній стан. Це був чоловік трагічно, безповоротно, навіки роздвоєний, розполовинений, тіло в нього вже нічого спільного не мало з розумом, а розум з тілом. Та водночас його розум щосили вдавав, ніби він і далі пов'язаний з тілом, а тіло силкувалося виказати, ніби розум при ньому. Суцільне вдавання і постійне втрачання сил. Боротися за такого чоловіка? Але як? Коли б у нього була хоч крихта бажання боротися за себе.
Кілька місяців пекла, жаху, безвиході. А тоді отак, як сьо-
годні, потемніли їй очі, гостро звузилися зіниці, десь вловила
вона в своєму чоловікові ледь помітний проміжок між вдаван-
ням і справжністю, сказала твердо:
Іди від мене!..
— Проганяєш?
— Іди! Не можу нічого більше сказати.
Він пішов покірливо, охоче, навіть весело. А вона раптом виявила, що поповнила ряди самотніх молодих жінок з власними окремими квартирами, перезрілих, пихатих дівчат, цих типових жертв гіпертрофованої зарозумілості, розлучених, покинутих, розчарованих, які ладні звинуватити в підступності все людство. З усього чоловічого світу далі жив у ній тільки батько. Колись у лісах почувалася з батьком навіть не дівчинкою — хлопцем. І тоді почувалася хлопцем, як батько купав її малою, вміло й ласкаво підтримуючи знизу долонями. Запам'ятала його руки. Великі, теплі, м'які. Відтоді любила купатися, любила чистоту, перетворила її на свій домашній культ. Батьку, батьку, як тебе нестачає мені!..
Совинський прийшов, навантажений пакетами й згортками. Став викладати на столик, навіть не зачинивши дверей.
— Двері,— сказала Анастасія, далі розглядаючи себе в дзеркало. Він незграбно повернувся, зачинив одні двері й Другі, ті, що вели з передпокою до кімнати. Жмакав папір, розставляв і розкладав принесене. Дві пляшки шампанського, молдавський коньяк, мінеральна вода, шмат шинки, булка, яблука, цукерки.
Дрібні жертви для принесення жертви більшої? І цією жертвою завжди має стати жінка? Ну, так, та хіба то не вона сама покликала сюди Совинського? Море билося в неї в грудях, шум і регіт моря розчарування й зневіри, між великими хвилями хлюпотіли, сичали, хихотіли хвилі маленькі, злі, мов маленькі собачки: "А ти чого хотіла? Чого? Чого? Чого?.." І цей великий і незграбний у своїй доброті Совинський, мов помста тому, що не прийшов, пообіцявши. Чи властиве Совин-ському почуття помсти? І хто тут жертва: вона чи він?
Анастасія нарешті відірвалася від дзеркала, з глузливим подивом оглянула принесене Совинським.
— Ти як той генерал, що, перш ніж послати солдатів на смерть, неодмінно дбає, аби їх добре нагодувати.
— Який з мене генерал? Хлопці унизу завели суперечку про антологію, а я подумав: нам треба хліба і сала, а вже тоді антологія.
— Де ж твоє сало? Не бачу.
— Ти хоч їла тут що-небудь? — стурбовано поспитав Іван.
— Не думаєш же ти, що тиждень голодувала! Харчувалася в робітничій їдальні. Уяви собі: дуже сподобалося.
— А сьогодні?
— Сьогодні? Не пам'ятаю. Зранку сиділа за своєю кореспонденцією. Добровільна стаття. Ніхто не замовляв і не примушував. І сиділа добровільно.
— Голодна?
— А в голодних воно ліпше виходить! Хочеш, почитаю?