Але не переконувало Анастасію навіть це. Навпаки — обурювало. Бо ввічливість хай для інших — не для неї. Іноді хочеться бути егоїсткою. І коли це найвирішальніша хвилина життя, то хто стане докоряти тобі за самолюбство. Анастасії ж чомусь здавалося, що саме той день мав стати найвирішальнішим для неї. А що приніс? Відчай. У самозасліпленні й наївності вона зраділо вхопилася за випадкову рятівну думку поїхати сюди, до найбільшої домни в світі. Але вже першого ж дня переконалася, що люди несуть сюди не свій відчай, а справжню велич і піднесеність. Так само, як на Єнісей і Самотлор, на БАМ і в космос. Засоромлено сховалася в готелі, цілий день писала текст для своїх знімків, шматувала папір, готова була розшматувати саму себе. Ну, чому, чому так? Двоє людей шукають одне одного в безмірі часу, але в різних площинах спільності. Ось ідуть назустріч з простягнутими руками, ось лиш зворухнути пальцем і доторкнутися, та не знаходять одне одного, не доторкуються, розходяться невпинно, безнадійно, може, й навіки, щоб стати, як ті легендарні піраміди тривання, що їхні вершини мають стесуватися черканням пташиного крила раз на тисячу років. Камінь може терпіти й тривати, людина — ні, Вона створена не для терпіння. Людина взагалі — це одне. А жінка? Може, створена для приниження? Зазнати щасливого приниження з коханим чоловіком — для цього варто жити. Ага, з коханим! Слово знайдене, та не для неї і не для цього місця.
Анастасія швидко відшукала якесь із своїх вечірніх убрань, причепурилася коло дзеркала, рішуче спустилася сходами вниз до ресторану, який гримів модними мелодіями щоночі, але ще жодного разу не привабив її, не зацікавив ні як молоду жінку, ні навіть як журналістку, що повинна знати життя у всіх його найнесподіваніших проявах.
Звичайно ж, у ресторані не було жодного вільного столика! Але на відміну від столичних ресторанів не стовбичив тут за скляними дверима товстий злинялий швейцар і не тицяв тобі межи очі таблички: "Місць немає". Тут двері навстіж, тут свобода пересувань, веселих юрмовищ, безжурного вистоювання попід стінами й між столиками в очікуванні чергового танцю, перший такт якого мовби вмикає щось у цих молодих дужих тілах, запрограмованих на солодкий автоматизм рухів, на ритмічний код щастя й безжурності. В такому місці найлегше загубитися самій і згубити свою самотність. Нікому не заважатимеш, не набридатимеш, ніхто не помітить тебе, бо тут усі спаровані, всі пов'язані завчасною домовленістю, схильністю, симпатією. Однак Анастасія ніколи не належала до тих, кого не помічають. Переконалася в цьому й тут, бо щойно переступила поріг великого ресторанного залу, з самого центру розтанцьоваиих пар, з найбільшого вировиння вискочив високий жилавий юнак у джинсах і в досить чудернацькій кофті, вклонився перед Анастасією, гнучко пройшовся, змахнув рукою.
— З вами чи для вас?
— Принаймні не зі мною.
— Тоді для вас!
— Чи не занадто швидко?
— Для такої жінки — ні!
— Попереджаю: я вас не примушувала.
— Добровільно!
— Вірите в добровільне рабство?
— Тільки в свободу! А краса — це свобода!
Він не дав їй нічого казати більше, замахав здаля до оркестрантів, ті, видно, знали його, бо з півтакту відразу перейшли на інше, щось модно-столичне, спазматично-модерне, пари збилися з темпу, деякі негайно перебудувалися, інші відсунулися вбік, утворилося трохи вільного простору, яким негайно заволодів жилавий хлопець, виказуючи несамовите відчуття ритму, вже, мабуть, і не для Анастасії і всіх зібраних у ресторані, а для самого себе, маючи найвищу втіху від своєї гнучкості, молодості й розкованості.
Хтось став коло Анастасії, став несподівано, великий, важкий і водночас страшенно несміливий. Здавалося, навіть не дихає. І страшенно переживає за свою тяжкість, через яку ніколи не дано йому зрівнятися з отим жилавим веселим дияволом, що заповнив уже весь простір, відіпхнувши всіх танцювальників на далекі периферії залу.
— Він тут завжди отак... Для всіх гостей танцює... І робота його не бере...
Говорив той, що поряд. Анастасія повела оком убік. Коло неї стояв Совинський.
4
Є слова мовлені і слова писані. Для тих і для тих існує властивий час, означуваний і визначуваний чи то законами людської поведінки, а чи й законами самого буття. Карналь якось навіть не уявляв, якими недоречними, болісними, іноді обурливо-нетактовними можуть бути слова мовлені. Коли вийшов з гнаної розшалілим вітром машини і сховався за скляними дверима конструкторського корпусу, підсвідомо сподівався бодай на короткий час у своїх звичних клопотах сховатися від болючих думок уже про дві смерті — Айгюль і батькову,— ішов до людей, які ще не знали про його нове горе, а коли й довідаються, то намагатимуться порятувати тебе не пустими співчуттями, а передовсім невразливістю мислі, що приходить як милостивий дар за тривалі й уперті труди самоусвідомлюючого розуму.
Він привітався з секретаркою Діною Лаврентіївною, яка все знала, але знала й те, якими недоречними можуть бути нині слова, і тому тільки сумно глянула на Карналя, і він був вдячний їй за ту сумовиту мовчанку. По відеоселекторному зв'язку він привітався з головним інженером, з ведучими конструкторами, з виробничими дільницями, тоді провів коротеньку нараду з керівниками, так ніби відсутній був лише день-два, а не кілька тижнів. Власне, кожна справа, належно й розумно налагоджена, продовжується навіть тоді, коли тебе немає, навіть по твоїй смерті. Бо робиш не сам, роблять усе люди, помічники, співробітники, соратники, висловлюючись урочисто. Можна було навіть наперед вгадати, хто скаржитиметься, хто бурчатиме, хто вихвалятиметься. Головний інженер поскаржився на неполадки в новому цеху логарифмічних лінійок, де змонтували імпортне обладнання, але представники зарубіжної фірми заявили, що їхні машини в такому режимі не працюватимуть, і почали вимагати умов мало не санаторних. Заступник по кооперації спробував був перелічити всі ті з п'ятисот під-приємств-постачальників, які вчасно не дали деталей для обчислювальних машин. Заступник по капітальному будівництву метав громи на фінансистів, які цілими пригорщами сиплють кошти для тих, хто їх неспроможен освоїти, натомість вічно затримують асигнування для людей справді оперативних і ділових. Шість мільйонів бухгалтерів підраховують зарплату, вишукують економію, щоб одержати за це премію, планують сировину, матеріали, всі різновиди благодаті й навіть божі милості, а ти сиди і жди.