Розгін

Страница 168 из 218

Загребельный Павел

— Один автомат на тридцять кілометрів узбережжя,— сказав він.— Білий чоловік може подзвонити тут тільки взимку, коли море починає замерзати коло берегів.

Костик метнувся туди-сюди, вмить усе розвідав, повернувся до друзів не так засмучений, як розвеселений.

— Є пропозиція! — закричав бадьоро.— Поставити в кущах Князів намет і в ньому ждати черги, відмічаючись кожні три години. Не мине.й трьох місяців, як ги, Анастасіє, розіб'єш чиєсь серце по телефону.

— А сьогодні не вдасться цього зробити? — щосили намагаючись вдавати лукавість, поспитала Анастасія.

— Можу відкрити одну маленьку таємницю: телефон не діє!

— Як то?

— Дуже просто. Він набитий монетами, а ті, хто мали під'їхати й вибрати з нього гроші, або ж загуляли, або вже так перевиконали план, що вирішили культурно відпочити. Техніка-ка-ка!

— Тоді чому ж стоїть черга? — здивувалася Анастасія.

— На всяк випадок. А раптом телефон запрацює? Хіба не однаково, як відпочивати—чи в черзі, чи без черги? Повернеться чоловік з моря, буде йому хоч що згадувати. Скаже: от уже настоявся, так настоявся!

— Як це прекрасно! —не стрималася Анастасія.

— Що саме? — не збагнув Джансуг, якому тепер уже до кінця судилася тільки розгубленість.

— Те, що телефон набитий монетами! — Анастасія щасливо засміялася. Голос Анни Герман і далі співав у ній солодко й щемно. "Светит незнакомая звезда, снова мы оторваны от дома..." Може, й справді прекрасно бути іноді безнадійно відірваним від дому, від рідного міста, від знайомих людей, від усього на світі, і піддатися тільки цьому теплому вітрові над теплим морем, і пустити за вітром свою розпуку і свій дивний неспокій? Хотіла дзвонити безрозсудно, наївно, по-дурному. Кому? Хіба що милому Олексію Кириловичу, чоловікові, покликаному творити людям добро, не отримуючи нічого навзамін і ніколи не сподіваючись на це, бо добро — це його призначення на землі, форма вияву свободи, його обов'язок перед життям. Олексію Кириловичу, дорогий, чи ви не скажете мені? Чи не знаєте? Що сталося? Як опинився тут академік і куди міг зникнути так несподівано? Так багато запитань і всі безглузді.

У жартах і курортних розбалакуваннях проводжали Князя до його "маєтку", тоді Джансуг проводжав їх до моря, там ще довго стояли, жартували, підсміювалися одне над одним, безжурність, незатьмареність, життя чудове, вони молоді, все попереду, все життя попереду, минулого немає, саме майбутнє, коли ж, нарешті, розійшлися і Анастасія опинилася в своїй кімнатці серед сотні сонних людей, де спав сміх, спали слова, спали надії, і мимоволі згадала все, що з нею сьогодні було, її охопив жах! Все майбутнє перескочило в минуле і вмерло там, знищилося навіки тільки оцим одним трагічним у своїй незбагненності й загадковості днем, який насправді мав би стати для неї днем озаріння, а став днем відчаю.

Заснути не могла, насилу дочекалася світанку, швидко спакувала свої речі, пішла до табору "дикунів", в сірих сутінках досить легко знайшла барвистий наметик Джансуга, відімкнула свою машину, запустила двигун. Джансуг виткнув з намету голову, кліпав сонно очима, нічого не міг збагнути:

— Анастасія? Що таке?

— їду заправлятися.

— Рано. Всі колонки закриті.

— По дорозі до Сімферополя є чергова. В Білогорську. Цілодобово відкрита.

— До Сімферополя? — Він виповз наполовину з намету, сором'язливо прикрив піжамою лахматі свої груди, ніби не показував їх удень на пляжі тисячам людей, так само й Анастасії.— Ти їдеш до Сімферополя?

— Ну, ще не знаю. Треба. Негайне завдання редакції. Репортаж про найбільшу в світі домну...

Про домну вона вигадала лише тепер і зраділа своїй вигадці. Справді, чому б і не помандрувати до найбільшої в світі домни. Від найбільшого в світі відчаю до найбільшої домни.,.

— Ти справді? — Джансуг уже стояв коло машини, Анастасія теж вилізла з "Жигулів", усміхаючись, простягла йому руку.

— Так. Справді.

Він розгубився. Ще був знетямлений сном, ще більше — її несподіваним вирішенням.

— Слухай,— розгубленість не личить філософам, але він, мабуть, навіть забув про те, що філософ.— Ти знаєш що? Скажи, пам'ятатимеш мене? Ну?

— Пам'ятатиму. Ти такий...— шукала й не могла знайти належне слово,— ти ненабридливий, Джансуг, хоч і намагаєшся вдавати з себе набридливого. Пам'ятатиму... До побачення...

Потиснули руки, вона сіла, маленька машина майже нечутно покотилася вузькою вуличкою наметового містечка.

Втеча? Погоня? Позаду лишилося випадкове й несуттєве, попереду, за світанковою горбистою землею, лежала безплідна рівнина часу, пуста площина, безмірна й безнадійна. "В небе незнакомая звезда светит, словно памятник надежде..." Чи могла вона знати, що Карналь майже не спав тої ночі в середньовічному готелику мадам Таке, сповненому таємничих шерехів, пошептів, рипінь, зітхань і привидів, від яких плакав стокілограмо-вий італійський соціолог? Ах, якби ж то можна було все знати, вгадувати, розгадувати!

Зате Анастасія мала тепер мету, вона безмірно втішалася своєю несподіваною вигадкою про мандрівку до головної домни країни, вона помандрує в тепло і сонце, в безмежжя степів, серед яких зненацька, непростежено, мов вибухи людського титанізму, від якого завжди гордо підноситься твій дух, постають величезні міста, мало не в саме небо б'ють спалахами тисячоградусних температур доменні й мартенівські печі, конвертори бесемерів; змагаючись з небесними громами, гримлять кілометрові прокатні стани; спокійне море чорноземів увінчується несамовитими буйнощами сизо-червоних панівних барв Криворізького кряжа, химерними надбудовами рудників, циклонічними кар'єрами гірничо-збагачувальних комбінатів, які нагадують мовби картини новітніх дантівських фантазій, коли б такі були можливі насправді.

Чи можна замінити велич, яка скупчується, акумулюється в одній лиш людині, величчю загальною, приступною, безмірно щедрою? Перша лише доторкнулася до тебе, мов сонячний промінь, і зникла, полетіла далі, запрошує, обіцяє, розпромінюючись коли й не на цілий світ, то, безумовно, на всю твою країну. Ти запрошуєшся до Кривого Рога, туди, де постав один з символів твого часу, головна домна країни, небачена й нечува-на споруда, яка виросла на краю криворізького степу, серед садків робітничого селища в такий небачено короткий строк, за який художники не встигають написати картини, а романісти — романи, народилася мовби сама собою, ніби приснилася тобі вві сні прекрасно-реальному, зматеріалізованому мужнім, творчим героїчним діянням твоїх сучасників.