— Ви раціоналістка, Жіль? — не стримався Карналь.— Дбаєте про час.
— Просто практична француженка. Вік практицизму, мосьє академік. В Парижі ми неминуче заплуталися б у потоках машин, і тоді нам довелось би їхати по автостраді, а так я повезу вас тихим провінційним шосе, це трохи далі, ніж по автостраді, зате набагато мальовничіше й спокійніше. Ми заїдемо в Фонтенбло.
— Дякую, вже був там.
— І бачили акт Наполеона про зречення?
— Навіть знаю, що французи вважають цей акт найтрагіч-нішим документом в історії людства.
-т— Зате мосьє не був ніколи в Намурі й не слухав, як дзюркотить вода під старими млинами. Ніхто не знає, скільки простояли ті млини. Може, ще з галльських часів.
Жіль прочитала .якісь вірші про старі водяні млини, але Карналь не вловив складних метафор, бо його знання французької не йшло далі вміння розуміти тексти технічних журналів.
Вони їхали справді повільно й заплутано. Жовтіли поля кукурудзи обабіч шосе, дубові ліси чергувалися з кленовими гайками, поля і ліси, мов незаймані виднокраї уяви; на невеличких річечках стояли тихі містечка зі старовинними кам'яними церквами (білий камінь заріс зеленими волохатими мохами, провалені покрівлі, покриті патиною століть вітражі), то враз розцвітали несподівано зелені бурякові поля, і небо клубочилося білими хмарами, і їхнє підчерев'я полосували несамовиті пасмуги призахідного сонця. Невже він бачить французьке сонце? Карналь не міг отямитися. Вранці зустрічав сонце над Чорним морем, і перші його зблиски били йому з зеленкуватих очей Анастасії, а тепер це саме сонце, вже згасаючи, віддзеркалюється в так само зеленкуватих очах французької дівчини. Проклинаємо часом цивілізацію, а яка вона прекрасна і серед яких чудес живемо завдяки їй! Жіль невтохмно пояснювала, показувала, розповідала, коментувала, Карналь для ввічливості щось там відмуркував, ніяк не міг позбутися враження, що їде не по чужій землі, а десь у себе вдома, коли ж пробивалося йому до свідомості, де він і що з ним, то хотілося повертатися додому вже одразу, так і не доїхавши до тих прославлених замків на Луарі і не обмінявшись навіть кількома словами з учасниками інтернаціонального круглого столу, що, мабуть, добиралися на Луару отаким же провінційним шосе, в таких самих маленьких машинах, з так само балакучими орлеанськими студентками.
Вони добралися до якогось маленького містечка на Луарі вже поночі, Жіль завезла Карналя в готелик "Маленький спочинок", пообіцяла, що йому тут неодмінно сподобається, передала в руки господині готелика, довгоносій, дуже негарній, але добрій жінці мадам Таке, побажала доброї ночі й зникла. Мадам Таке повела Карналя по рипливих крутих сходах аж на четвертий поверх, бо, як вона пояснила, всі кімнати в "Маленькому спочинку" вже зайняли вчені, які прибули сюди хто тиждень, а хто й десять днів тому, бо гріх не скористатися з нагоди й не напробуватися досхочу французьких вин і французьких сирів. Мосьє Карналь прибув останній, тому йому доведеться жити на останньому поверсі, хоч це зовсім невисоко, навіть оригінально — мешкати над усіма, ближче до неба й до бога. Тьмаві електролампочки запалювалися на поверхах саме тоді, коли Карналь з мадам Таке добиралися туди, а позаду так само гасли: безвідмовно діяла автоматика для економії електроенергії, відрегульована, видно, саме з розрахунку на життєвий ритм господині готелика. Готелику було, видно, з двісті, а то й усі чотириста років, він увесь рипів, стогнав, мовби навіть хитався, кімната (шамбр номер 14), яку відімкнула для Карналя мадам Таке (хай мосьє влаштовується, тоді неодмінно спуститься вниз і повечеряє), була висока, склепінчаста, темна вгорі та й унизу, бо тут горіла лампочка не більше як на двадцять п'ять ват (тут не читають, не думають; тут займаються любов'ю, мосьє, в нас ніколи не зупинялися такі шановні люди, як нині), дерев'яні стіни обклеєні були дшалерами, як у божевільні: пістряві квіточки на червонястому тлі. Майже весь номер займало колосальне ліжко, на якому спати можна було як завгодно: чи уздовж, чи впоперек, чи по діагоналі. Ще була шафа, столик, два стільці з солом'яними сидіннями, все старе, знищене, навіть "кабінет де туалет" мимоволі вражав старовиною: * велетенські мідні крани, дзеркало в стилі Людовика XVI, причандалля інтимного призначення з порцеляни, що мала мітки Ліможа — на що тільки не витрачалися колись людські зусилля й людське вміння! Цей старовинний готелик, мабуть, хтось навмисне обрав для поселення новітнім технократам, аби нагадали їм про добрі старі часи, Карналеві ця ідея сподобалася. Він ще раз здійснив мандрівку по рипливих сходах, спустився вниз, знайшов маленькі двері, які з вестибюля вели до ресторану (темні дубові столи, велика клітка з папугою, мідні чайники, стара порцеляна, дві темні картини на стінах), там уже чекала на нього мадам Таке. — Мосьє?
Власне, він не хотів їсти. Тільки склянку чаю, навіть не склянку, а велику чашку, як звик удома, де Айгюль завела культ чаю, цього напою, покликаного вибавляти людей, рятувати, заспокоювати і, коли хочете, втішати. Але бути в самому серці Франції і сказати, що ти хочеш тільки чаю і відмовляєшся від типово французької вечері? Підкоряєшся автоматизму подорожувань і перебувань, і немає рятунку. "Сім'я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає..." Чи було це колись? І чи можна якось узгодити те, що було з тобою в далекій далечі дитинства, з усіма отими незліченними вечерями то на острові святого Стефана на Адріатиці, коли при запалених свічках у високих старовинних ставниках вам— подавано на блюдах величезні лангусти з чорногорським вином; то в пекінському ресторані з тригодинним урочистим ритуалом з'їдання качки по-пекінськи; то в приватному музейчику на Медісон-авеию в Нью-Йорку, де американські кібернетики влаштовували тобі "кукурудзяний прийом": сто страв з кукурудзи, включно з кукурудзяним віскі "Старий дід"; то в задушливому Каїрі, де ти пробував бедуїнської страви — смаженої верблюжатини; то в амстердамській портовій таверні, де смажили для тебе щойно виловлених у морі угрів? І чи вдалося тобі бачити щоразу вечірнє небо так, як бачив ти його в дитинстві й вже наперед знав, якої барви й коли воно буде, де потопатиме в Дніпрі сонце, куди вдарить останній розпачливо-червоний його промінь і як пролетить переблиск від нього аж на другий кінець неба, і щось ніби зойк вчується тобі над Тахтайською горою, а тоді привечірок продріботить навшпиньки у плавнях і безсило впаде поміж хатами, накритий тяжкою запоною ночі. Було й не буде ніколи. А тепер примар-ливе сяйво штучних світильників, які міняються й удосконалюються щороку, але однаково зостаються мертвими й ворожими людині, простір організований і стероризований найкращими архітекторами, прикрашений наймоднішими декораторами, нахабний модерн, який убиває будь-яку уяву, смішне стилізування під давно минулі епохи, яке свідчить про безсилля й розгубленість стилізаторів,— це було скрізь і ніде, супроводжувало тебе набридливо, вперто, нахабно.