Та й хто може чути всі ридання на світі?
Книга третя
ОЙ КРИКНУЛИ СІРІ ГУСИ...
1
В один з перших днів 1932 року невисокий, завжди усміхнений, з акуратно зачесаним на проділ волоссям, спокійний і опанований Джон Коккрофт, втративши всю свою опанованість, забувши накинути пальто на сірий елегантний костюм.з незмінною жилеткою (як і в його шефа Ернеста Резерфорда), біг вулицями університетського англійського містечка Кембрідж. Сталося це надвечір. Коккрофт вискочив з приміщення Кавендішевської лабораторії на вулицю Фрі Скул лейн, метнувся праворуч, обігнув корпус Крісті, нетерпляче шукав поглядом бодай одну живу людину, але ніяк не міг знайти, нарешті кинувся до Кінгс-Перейд у напрямку Трініті-стріт, з дикуватою радістю оглядав кожного перехожого, підбігав до знайомих, кожному ошаліло повідомляв: "Ми розщепили атом! Ми розщепили атом!" Ніхто нічого не міг збагнути, та Коккрофта це й не обходило, він біг далі, усміхався блаженно й знетямлено, мчав наосліп, не міг зупинитися так само, як і людство.
А що Петько Карналь і Васько Гнатенків теж були частиною людства, то щось тої самої миті підштовхнуло також їх, хоч вони були вельми далеко від Кембріджа і від знань про атоми й про намагання їх розщепити, вони зіскочили з печі, де грілися в просі, що сушилося на черені, перш ніж стати пшоном, а тоді смачною пшоняною кашею, або ще смачнішою начинкою для свинячих кишок, і, як були, босоніж й мало не голяка, рвонули надвір, розігналися з старого дерев'яного ганку, стрибнули в сніг і поїхали вичовганою їхніми ж таки зусиллями ковзанкою. Лід холодив у ступні, обпікав, як бритвою, але ж не сидітимеш на печі тоді, як десь у заморському Кембриджі учні великого Резерфорда Коккрофт і Уолтон, змайструвавши з циліндрів старого бензинового насоса та бляшаних банок від печива примітивний прискорювач для пучка протонів і розігнавши той пучок напругою в шістсот тисяч вольт на мішень з металічного літію (атомна вага сім, заряд ядра плюс три), розкололи ядро літію на дві непостійні альфа-частки. Ці альфа-частки, розлітаючись у протилежні боки, сигналізували про першу атомну катастрофу, свідомо викликану (й помічену, як виникало з нестримного галасування завжди стриманого містера Коккрофта на передвечірніх вулицях Кембріджа) людиною.
Петько Карналь, маючи від народження всього лиш сім років, ще не належав тоді до тої частини людства, яка цікавилася проблемами атомного ядра. Коли вже на те пішло, то він, скажімо, ще навіть не міг уявити існування такого галстука, який мав тоді містер Коккрофт: в біло-червону скісну смужку. Костюма з жилеткою і зовсім ніколи й ні на кому не бачив, бо жилетку, звану в їхньому селі камізелькою, мав тільки ганчірник кривий Ялисей, який їздив по селу однокінним візком і вигукував-виспівував: "Ганчірок давай!", міняючи на ганчірки ґудзики, голки, стрічки, намисто, карти, книжечки цигаркового паперу, календарики й навіть "Кобзар" Шевченків з малюнками Сластіона, але Ялисей носив камізельку без нічого, йому й на гадку не приходило надягати поверх неї ще піджак, отож навіть у цій галузі Петько Карналь належав до відсталої частини людства, але все ж таки він теж належав до людства, хоч як воно там було, і збудження містера Коккрофта не могло йому не передатися, він смикнув Васька, без роздумів і суперечок вони зіскочили з печі й...
У Петька, щоправда, були чоботи, а відомо, що сковзатися в чоботях вважалося в усі часи привабливішим, ніж босяка. Але у Васька Гнатового чобіт не було. Власне,, вони були, але не на самого Васька, а ще й на його брата Гнатка, сестру Нацьку і сестру Клавку. Черговість у користуванні чобітьми витримувалася залізно, того дня в чоботях шшла до школи Нацька, Васька ж ще зранку тітка Параска" Васькова мати,, закутавши в свою довгу білу кожушанку, принесла до Карналів, щоб дитина погралася з Петьком. І коли настала рішуча хвилина, яка вимагала від хлопців якось здемонструвати свою солідарність з найбільшим науковим досягненням людства і вони мали вискакувати на ковзанку, то Петько теж не став озуватися. Дивлячись на тих двох босоногих хлопчаків, які на власному досвіді намагалися переконатися в похилості землі, ніхто б тоді не сказав, що один з них стане академіком, а другий секретарем великої територіальної партійної організації, яка охоплювала добрячий шмат їхнього району. А коли так, то хто ж міг занотувати той незначний епізод та ще й синхронізувати його з діями розбентеженого учня великого Резерфорда?
У цій справі незаперечний внесок Петькової мачухи. Вона володіла здатністю нагодитися саме вчасно скрізь і завжди, нагодилася вона й того разу, вжахнулася, побачивши боеоногих ковзанярів, у неї в руках умить опинилася лозина, гнучкії й свіжа, незважаючи на зовсім непідходящу для цього нору року, лозина свиснула (власне, то свиснуло повітря, але Неп.-ко перебував тоді ще на тій стадії розумового розвитку, коли всі звуки привласнювалися тим тілам, від яких вони походили), Петько верескнув, хотів дати драла, але мачуха вже встигли вхопити його за руку і навіть трохи підняти перекособоченого над ковзанкою (мабуть, щоб не дотикався голими п'ятами до льоду й не застудився) і почала дбайливо й уміло обробляти його своїм знаряддям виховання, водночас промовляючи: "Знатимеш мені, як простуджуватися! Знатимеш мені, як по льоду боси мі"
— Не бийте його, тітко, краще мене! Не бийте! — стрибав довкола мачухи Васько, але його великодушність і, сказати б, вроджена гуманність не бралися до уваги, Петька полоскали лозинякою просто-таки вишукано, і не знати, як довго тривала б та процедура, коли б не набігло щось велике й дуже, крикнуло; "Ти що ж ото б'єш дитину, таку твою перетаку!", Петька висмикнуто з рук у мачухи, мачуху відіпхнуто в сніговий замет, а хлопця майже кинуто на ґанок.
То був Петькїв батько Андрій Карналь, голова першого в їхньому селі колгоспу, чоловік заклопотаний колгоспними справами так, що Петько його, власне, й не бачив ніколи вдома, бо прокидався, коли батька вже не було, а засинав, коли батька ще не було вдома. Так і блукав його батько десь між отим "вже" й "ще", і Петько втратив надію його будь-коли побачити. Тому несподівана поява батькова в такий, сказати б, невластивий час сприймалася хлопцем не як щось цілком випадкове, а як приховано-закономірне, вона запам'яталася назавжди, а вже згодом, через багато років той день поставлено було в ряд інших подій, які відбувалися в світі, і виявилося, що він належав науці.