1 Твоя честь у вірності (чім.).
2 Заткни пельку! (Нім.)
Нічого нового. Професор зневажливо вмовк. Не метай бісеру... Злети, моя думко, на крилах золотистих. Капітан ще й досі переживав подію, яка струснула його душу, перевернула в ньому все, відродила всі напівзабуті прагнення, і дивився своїми незбагненними чорними очима за лінію постів з такою тугою, ніби вже летів туди, на волю, на простір, полишивши тут своє знесилене тіло як щось обтяжливо-непотрібне. А Малий благав у душі: "Прилітайте! Прилетіть! Вдарте! Потрощіть! Запаліть!" Прекрасний запах вогню. Ніщо в світі не порівнюється з цим запахом.
Фельдфебель, поблискуючи з-під плаща неживим сріблом своїх нашивок, оголосив, що команда позбавляється для початку обіду, але то тільки початок, належна кара жде винних пізніше, тим часом усі мають працювати на розчищенні колій від розбомблених вагонів і працювати добре, бо на саботажників також чекає кара з однаковим виміром справедливості й жорстокості, як і належить усім непокірливим.
На розчищенні колій можна було б працювати хоч і вічність. Четверо бралися за потрощену дошку, двоє тягнули в один бік, двоє — в протилежний, вдавано силкувалися, майже відверто насміхалися з постових, а ті навіть не могли підбігти, щоб завдати удару чи штурхана, бо стояли віддалік. Щомиті могли налетіти американські штурмовики, вдарити знов по станції й по коліях, порятується тоді лиш той, хто буде ближче до гір. Дбати про безпеку полонених було б смішно. Та вони й самі не думали про це. Вже й не сам Малий, а, мабуть, кожен у душі благав далеких американців: "Летіть! Прилетіть!" Змагалися не з страхом смерті, а з часом. Швидше вечір, тоді відвезуть до барака, обплутаного колючим дротом. Але до вечора ще була ціла вічність, хоч самий день теж був чорний, як вечір, мертво шурхотіли обледенілі паперові мішки на полонених, тьмаво блищало все довкола — змертвіле, холодне, слизьке, огидне.
Професор, Капітан і Малий були разом, мовчки вовтузилися між розтрощеними вагонами, не змовляючись, трималися ближче до тої дільниці колій, в яку впиралася вулиця підміського селища, іноді позирали туди, бачили тихі білі будинки, покриті тонким шаром льоду так само, як і все довкола, але там ще був скляний полиск шибок, там пробивався десь запашний дим з димарів, звідти долітали до них крихти чужого життя з його теплом, затишком, усім тим, про що вони давно забули, а коли й згадували іноді, то вже не вірили, що зазнають його коли-небудь. "Як трава життя людей, як твоє дихання, о господи!" Не хотіли бути травою. Поки в тобі б'ється думка, ти людина, і такою пребудь вовіки! Так учив їх Професор. Повторював щодня, невтомно й загрозливо. Малий заприсягався в душі, що, коли зостанеться живий, винесе з цього потойбічного світу найвищу повагу й замилування до думки, коли умиратиме, то й тоді хай злетить його думка. Крила ще малі, але все одно! Вражала його в саме серце байдужа жорстокість війни. Війна не вибирала. Завдавала ударів з зав'язаними очима. Гинули найліпші, найрозумніші, тут не було поділу на звичайних і виняткових, важило лиш те, хто живий, а хто мертвий, кому доводилося вмерти. Малому хотілося жити, хотілося вціліти, та коли б треба було вмерти за Професора, він би радо згодився, бо в Професорові рятував би від смерті також власну думку. Тим часом з самого ранку благав невтомно: "Прилетіть! Розбомбіть!"
Людина не завжди може обійтися без допомоги. Іноді потрібна й не поміч, а поштовх, нагода, зачіпка. Чи слід звинувачувати тих, хто жде такої нагоди, надто ж коли люди позбавлені буквально всього, крім власної волі й думки? Але не слід і зволікати з таким жданням. Малий, хоч і наймолодший з усіх своїх товаришів, переважав їх своєю фронтовою досвідченістю. Професор любив повторювати слова Паскаля: "Природа є безконечно вражаючою кулею, центр якої всюди, а обвід — ніде". Професор багато знав, за ним стояли цілі віки людської культури, зате Малий почував у собі право трактувати ту культуру так чи інакше. Паскалівська куля була для нього найперше не ознакою безмежності світу, а вказівкою на те, що кожен завжди так чи інакше опиняється на даний момент у центрі того безмежного всесвіту, але тільки тоді, коли той кожен — боєць і зуміє довести право на перебування в центрі. Три роки на фронті, три роки в безперервних боях, три роки жорстокості, смертей, героїзму навчили Карналя, що в бійця ціль повинна бути не тільки зовнішня, а внутрішня також. Для її окреслення вживано слова "усвідомлення", але для Карналя в тому слові було щось образливе. Бо коли тільки усвідомлене, то не твоє, чуже, а людині конче хочеться свого. Усвідомити — означає бути лише свідком подій, учинків, подвигів, історії, а битва з фашизмом вимагала від кожного бодай на коротку мить опинитися в самому центрі світу, брати на себе всі сподівання й трагедії світу, бути не свідком, а собою самим. І Малий волів мовчки померти при потребі за Професора, були то не пусті слова, а переконання, що інакше чинити не може й не сміє. Бачив надто багато смертей, щоб не знати, що з смертю ще не все кінчається для людини. Боєць умирає, але перемога вже летить назустріч йому, вона живе, наближається. Смерть — це не жертва, вона неминуче має своє продовження, свій наслідок, розтягується в часі, має тривання, хоч і коротше, ніж життя, зате незмірно наповненіше. Немає вибору між чужою і своєю смертю, є тверда віра у високе призначення бійця на землі, в уміння сконденсувати в миті власної смерті, може, й не одне життя, а цілі тисячі їх.
Штурмовики вирвалися з-за чорного дощу, випередивши розпачливе виття сигналів повітряної тривоги. Прилетіли, коли їх ніхто не ждав. Уже темніло, постові заворушилися в своїх незграбних довгих плащах, аби збирати полонених, перелічувати, як худобу, й мерщій гнати до ночівлі. Аж тут засвистіло, вибухнуло, пойнялося червоним, вдарила смерть звідусюди, рятун-ку не було — падай, де стоїш, бурмоти в душі благання про по-рятунок, про щасливий випадок, сподівайся, що перечекаєш, вцілієш, виборсаєшся й цього разу. Штурмовики йшли двома хвилями, перші скинули бомби, другі вдарили із скорострільних гармат і з кулеметів, не знати, що й жахливіше: чи роздерте вогнем чорне небо, чи дике нишпорення куль по землі. Війна виступала перед ними завжди тільки із зав'язаними очима, смерть не вибирала, свій чи чужий, не було для неї кращих і гірших, ворогів і друзів, для живих вона завжди страшна, але ще страшніше безсиле ждання смерті.