У виносці, що її Шагінян поставила у виданні 1975 року, вона пояснила свій здогад так: "Неутомимый архивный работник Ленинграда т. Моринец, нашедший много ценных документов о Шевченко, собрал, впрочем, новые данные и об этой последней любви поэта, ее имя и его ходатайство о разрешении на брак".
Утім, М. Моренець у своїй книзі "Шевченко в Петербурге" повідомляє, що Анна Іванівна Шарікова "писала биографию поэта", посилаючись на архів Академії наук. Але у названій архівній справі О. Вареник знайшов зовсім інші відомості, де йшлося про те, що Анна Іванівна Шарі-кова в 1896 році допомагала поверненню викраденого у неї архіву поета, стверджуючи, що вона була заручена з Т.Г. Шевченком.
Ці "розходження" Олег Павлович пояснює лише тим, що в радянський час існувало ідеологічне обмеження на публікацію відомостей про особисте життя видатних особистостей, а досвідчений архівіст Ленінградського історичного архіву Моренець, таким чином, залишив зашифровані відомості для майбутніх дослідників. Виявилося, що Справу Канцелярії Академії наук "Переписка по адмистратив-но-организационным вопросам" за 1896 рік, що складається з 292 аркушів, оглянуло лише три дослідники.
За допомогою працівників архівів вдалося встановити ще дві справи таємної нареченої Шевченка, за якими стало відомо, що Анна Шарікова після раптової смерті нареченого повернулася в Лугу (Луга — з 1802 року повітове містечко Санкт-Петербурзької губернії, розташоване на "столбовой дороге Петербург — Варшава" в 140 км на південь від Санкт-Петербургу), жила на Воскресенському провулку в домі Панова. У війну 1877-1878 років служила сестрою-жалібницею. Довго берегла посаг нареченого. У 1867 році невідомі загалу рукописи поета віддала на розгляд лужсь-кому міщанину Орлову, котрий їх не повернув, повідомивши, що вони згоріли разом із будинком.
У 1892 році в неї було викрадено і листи Шевченка до її батька, в яких підтверджувалися права її літературної власності, і те, що вона була заручена з Шевченком. Коли викрадені рукописи Шевченка спробували опублікувати, Шарікова зрозуміла, що її ошукано, і подала позов по поверненню рукописів свого нареченого. У 1896 році написала звернення до Президента Академії мистецтв і до Секретаря Академії. Від великого князя Володимира Олександровича отримала таку відповідь: "Следует искать судом".
Анна Іванівна написала заяву прокурору окружного суду Санкт-Петербурга, міністру юстиції і міністру фінансів. Її допитував слідчий. Справа виявилася не легкою та ще й політичною. Адже, як відомо, раніше за свої антицар-ські десять рядків комедії "Сон" Шевченко був засланий в солдатчину і служив там десять років. Після чого до самої смерті був під суворим наглядом поліції. І от минуло стільки років і тут з'являються відомості про якісь невідомі вірші, статті і замітки опального поета про імператорський "Маніфест про Скасування кріпосного права" 1861 року. Це дуже насторожило слідство. Простіше було оголосити прохачку божевільною. Але цього зробити не вдалося. Тоді вирішили усунути Анну іншим чином, аби не мала можливості більше нікому подавати клопотань. Її відправили під нагляд до Свято-Духова Новгородського монастиря, де вона і дожила до Жовтневого перевороту. Померла таємна і остання наречена Шевченка близько 1920 року.
Анна Іванівна Шарікова зберегла Шевченку вірність, так і не вийшла заміж, залишилася "девицей". Тому вона справді єдина, хто має повне моральне право називатися нареченою Тараса Шевченка. То ж знадобилося 153 роки, аби невтомний дослідник Олег Павлович Вареник зібрав по крихті дорогоцінні Шевченківські архівні матеріали й віддав нам для роздумів. Уся ця історія змушує нас докорінно по-інакшому оцінити останні дні життя українського генія.
Шевченко був не тільки великим поетом, а й видатним художником. Він створив більше тисячі творів живопису (із них зверх 160 не збереглися). Серед них — картини, пейзажі, портрети. Особливе місце в його творчості посідають автопортрети, в яких він відобразив себе в різні пори життя, в різних настроях і переживаннях — від юнака байронів-ського настрою і зовнішності (всім нам відомий автопортрет 1840-1841 років, бо ж кожний бачив його на стогривенній купюрі) до вистражданого, але незламного чоловіка середніх літ (автопортрет 1861 року). Є серед великої кількості намальованих Шевченком портретів і декілька портретів жінок, в яких поет був тимчасово закоханий і про яких згадувалося вище (Г. Закревської, А. Ускової, М. Максимович, Л. Полусмак).
Тарас дуже любив дітей — майбутнє кожного народу, —а діти неабияк любили його. Сердечно змальовуючи образи дітей в своїх поезіях, Шевченко не облишав їх і в малярстві. Тож важко знайти хоч одного знаменитого художника, який 28 своїх полотен присвятив би своїм юним друзям!
За деякими припущеннями, Тарас зробив і портрет свого діда Івана в альбомі за 1839-1843 роки.
Як відомо, 22 березня 1845 року Рада С-Пб. Академії мистецтв удостоїла Т.Г. Шевченка звання некласного художника і подала документи на затвердження загальними зборами Академії. Коли ж через деякий час, а точніше 18 листопада того ж року, загальні збори ухвалили постанову Ради про надання Шевченкові звання некласного художника, він, не дочекавшись, поки випишуть Атестат про закінчення Академії, поїхав на омріяну Україну, що вдихнула в нього свіжі, життєдайні сили. А з тим Атестатом трапилася ще одна цікава історія із життя Тараса. За спогадами Олександра Кониського, друзі намагалися відрядити Шевченка за кордон для вдосконалення малярських здібностей. На той захід треба було відшукати кошти. Якусь частину жертвувала дружина П. Куліша — Олександра, що згодом стала українською письменницею і друкувалася під псевдонімом Ганна Барвінок. Решту коштів вирішили відшукати через Київський університет від держави. За допомогою княгині Репніної, правнучки останнього гетьмана України Розумовського, почали влаштовувати Шевченка викладачем університету. В грудні 1846 року поет попросив надіслати Атестат з Академії мистецтв, передав його в Київський учбовий округ і більше вже ніколи його не бачив, бо відбувалося все після цього ніби в жахливому сні. 5 квітня 1847 року Шевченка заарештовують. Учбовий округ ставить на ньому "хрест". Із спогадів Кониського можна зробити висновок, що Шевченко хіба що тільки один-єдиний раз бачив свій Атестат і тримав його у своїх руках. Бюрократи від освіти не сподівалися, що він залишиться живим і, мабуть, викинули Атестат на смітник, де й підібрав його якийсь урядник. І тільки в 1891 році, через 30 років після смерті поета, нащадок урядника якийсь Домбров-ський в газеті "Галицька Русь" зізнався, що Атестат у нього зберігся.