РОЗДОРІЖЖЯ
розповзеться, розточиться пісня надвечір'я, залт леться жайворонком в далечині, підхватить струни безмежної нудьги й летить, летить... Зачепиться згуками крил за зерно, пошумить, подзвоне і знову пливе по хвилях згуків. А зелені луки піднімуть головки своїх трав, ніби слухають.
Село. Далі хутір. Гордій найнявся ще з весни в хуторянського дядька. Молода жінка залишилася вдома, а він майнув на заробітки.
...Зразу вечір. Він лежить у клуні, на сіні. Дрімає. Ліниво пробирається в ухо пісня з вулиці. А руки мляво болять. Він цілий день косив... Лежить, заморився од праці, закриває очі. Дівчата крикливо виводять, розтягують кінці, пересновують пісню. Різними голосами заснували вулицю, затягли калічно павутинням.
Гордієві сниться, ніби він перечіпається через дівчачі голоси і немає сили вибитися з павутиння, розвести руками. Ще якесь мерещиться багно, якісь вип'ячені кінці. Потім пішло, пішло...
— Чи сон, чи дим?
І Марина вплелася, моргає. Чи може то солома?
— Кляті баби —аж скрикнув Гордій. Прокинувся, потягся, виплював соломинку з рота і всміхнувся.
— Кат його знає! й присниться така нісенітниця! Встав, одчинив двері, зазолотилася солома од
місяця.
Цвіркун пашить.
Вечір котиться без упину. По дворі носиться запах весняних пелюстків... Все —лізе в голову, мчить невперейми, як каменем бухкотить.
На зустріч ішла Марина. Місяць світив і ніби ' об'їдав паркани, тини. Біліють босі ноги Маринині.
Гордій гордо став.
— А ти-ж куди?
— Не до тебе, голубчику! Ні,—зареготалася. Ніс рівний загорілий одкинувся, а кінці губ заламалися
-ямками. Гордій дивиться, а серце радо б'ється, хоче кинутися ловити оті шкідливі ямки. А ямки розростаються ширяться.
Схопив Марину.
А вона на нього зирнула.
— Б, голубчику, в тебе жінка є...
— Смієшся? Ну, ну —посварився пальцем. Увійшли в клуню. Марина сіла.
— Чого ти не приходив на вулицю?.. Бач приневолює ждати.
— Видумала! Жонатий, щоб парубки... та ти доведеш до ума.
Загарячилася солома. Було в клуні напівтемно. Марина ляпнула по руках Гордія.
— А ти чолов'яга нічого, їй-бо не поганий!
— А ти?
Зареготалися... Цвіркун злякався, замовк... І від цього сміху ховалася вічна нудьга, розставав біль, чи забувався.
Клуня стояла за садком, далеко від току. Хутір крізь щілини оддалявся, а од Поля пахло житами, весною.
їх тільки двоє: Гордій і Марина.'
Горобці зверху, в дірках, спросоння заб'ють крильцями, засиплять на солому пилюги.
Балакає Гордій, обхопить Марину за стан, а вона крикне: зась! і враз обвернулась, покотилась по сінові, він хотів за нею, а вона сердито крикнула:
— Не смій, а то втечу!
І Гордій не рухався з місця,
— "Справді втече"—думав він.
Через щілину проліз промінь місяця, впав на груди, сковзнув по руках.
— А що, Гордіє, як твоя жінка з ким-небудь так як ти?
Гордій загруз у соломі, голова тільки виткнулась. Він раніш про це не думав. А все-ж таки відповів.
— Що? Нічого.
Він то думав не те... Щіпав сам себе за підборіддя.
Другі гони проходили. Нове все. Сміх закляк, замерз. А холод, а може й сум підносив спогади.
— Он, бач, Марино! Хто знав, що ти тут будеш? Ніхто? А батьки твої живі?? Ти з Катеринославщини... А там зразу несолодко.
Гордій жалівся на роки; згадав подорож, голодних.
Але на мент.
Марина підскочила, як кішка. Обвила його рубками, а Гордій хитро брав соломинки і починав лоскотати.
Вона кидалася, сміялася.
Весело, дзвінко! Праця забулась. І життя посміхається.
Надворі поволі спадала темрява: падає, за деревом видно присмеркову хмару, а вище синюватий колір неба переходить у зелений і там далі зовсім чорніє. [Зорі зникають і знову придушені сипляться в повітря.
За клунею поле і вдень на ньому блакитніють волошки.
Йшов недавно Гордій по степах, місив босими ногами грязь, а чоботи ніс за спиною... Зустрічав хрести, де розстрілювали німці...
... Тоді мріялось. А він туманився, оглядався й сварився: '
— Стій, жінко, тільки не вбережи себе!
Жевріли жита. Хліб далі був кращий, повніший: Ьхиляв колоски і де-не-де виліг.
Праворуч виднілися хутори... Ночував у дядьків. ;*і одного вечора прийшов на цей хутір.
Стислося серце. Жінка поринула тоді в пам'яті.
Хотів найнятися і, нарешті, з одним дядьком зійшовся, хоч дядько і казав:
— Та це так, одолженія зробити, а то-б не найняв, ;— ... і побачив Марину. <
І кожного вечора, кожної ночи співали посмішки. [Тільки з зорею стомлені заснули...
А вранці Гордій ішов косити віку і все згадував Марину.
— Клята дівчина! Чого морочить? Вдруге одразу засну.
Віка лягала покосами, заплутувалася коса в кучерях. Инколи мантачився жаль, закидавсь осторонь зеленим співом чи од. віки, чи од молодого літа.
Гордій розмахувався й тяг вікові хвости. Широка ручка підстриглась... А піт котився; Гордій зачерво-нівсь, обшпарював розпашену шию.
Далеко в степу перегукувалися перепели...
А ввечері вернувся Гордій додому, як уже стемніло
Зустрів хазяїн, спитав:
— Гм, що? як воно береться?—а сам думав—"ото тобі й комнезам, вивчись робити!"
— Та нічого—відповів Гордій.—Віка добра дуже,, так воно трохи важкувато.
Вечір такий, як і завжди, з тою-ж синявою продертою зірками.
Гордій хотів сьогодні одразу заснути. Він уривса в солому. Десь у соломі торохтів цвіркун.
А Марина не приходила, він повертався з боку на бік і думав, думав.
— Чого не йде?
І раптом вискочив з клуні. Назустріч ніхто не йшов Збоку стояли комори.
Він вийшов за ворота. На дубках сиділи дівчата з хлопцями.
Вони не співали. До Гордія доносився маленький гомін, солодко завмираючи в тиші.
Гордій підійшов, поздоровкався. Дівчата зачми-ясали. А між ними Марини не було.
Постояв, повагом обвернувся й пішов назад у двір. Зверху Волосожар діямантово блестів. Небо спокійне.
Він задивився на небо, а думав про Марину. Під коморою сиділи червоноармійці; вогні від цигарок світились, як зірки.
— Що, товаришу, за робітника?—спитав один із них.
— Та... так... на строк.
І мовчки подивився в клуні Марини, довго повертався. Очі злипалися, і він заснув.
А Марина стояла з хазяйським сином. Вона трохи пригорнулася до його, на обличчі лягла тоненька смуга незадоволення.
— Ви, як панич.... куди-ж-пак—нам... Я—що? Павло, його так звали, прикусив губу, бо почув