– Я навіть і не знаю, що казати... – почав він.
– А тобі й не треба нічого казати, – заспокоїв його Таґека. – В якості часткового покриття вкладених коштів я візьму собі виключні права на твою частку по всій Північній Європі вище лінії, що з'єднує Лондон з Берліном.
– Так, сер, – сказав Менікон. Він хотів сказати щось ще, але вийшло тільки "Так, сер".
– Ну, думаю, на сьогодні достатньо, колеги, – підвів підсумок Таґека. – Я вас не кваплю, але мені ще треба трохи попрацювати перед сном.
Він чемно випхав Крокета і Менікона з лабораторії. Вони почули, як за ними клацнув дверний замок.
– Східна натура, – сказав Крокет. – Завжди щось підозрює.
Дівчина в рожево-лілових штанях як і раніше лежала на дивані. Очі її були широко розкриті, але вже нічого не бачили.
"Безперечно, – подумав Меніокн, кидаючи останній жадібний погляд на дівчину, – ми живемо в епоху спеціалізації".
Тижні полетіли як в жахливому сні. Менікон проводив дні в детергентах і розчинниках, створюючі звіти про міфічні експерименти на доказ того, що він виправдовує свою платню і вірно служить інтересам Фоґеля-Паульсона. Ночі ж він проводив в лабораторії Таґекі Кі. Менікон скоротив тривалість сну до 3 годин. Експерименти тривали. Було куплено 500 жовтих мишей. Жовта афганська вівчарка із блискучим родоводом, куплена на величезні гроші, протрималась не більше години, уживши кілька крапель розчину Менікона з миски з молоком, в той час, як чорно-біла дворняжка, яку за $3 врятували від загибелі на шкуродерні, бадьоро дзявкала і через 2 дні після того, як розділила трапезу з вівчаркою. Золоті рибки сотнями лежали в холодильниках Таґеки, а жовтогрудий павіан, який продемонстрував глибоку симпатію до Таґекі, терпимість до Крокета і настримне бажання загризти Менікона, заспокоївся через 10 хвилин після контакту з розчином.
Тим часом вдома у Менікона склалась вельми несподівана ситуація. Його нічні походеньки врешті стали діяти на нерви місіс Менікон. Він нічого не міг сказати їй про свої справи, лише повідомив, що працює із Крокетом та Таґекою. Через ці закони про розподіл майна Менікон вже збирався подати на розлучення до того, як фірма почне приносити прибуток.
– Чого ж ви там щукаєте кожної ночі? – не відставала місіс Менікон. – Кінець веселки, чи що?
"Ще і цей хрест нести, – подумав Менікон. – Але вже недовго залишилось".
На квіти та овочи розчин не діяв, а до коней вони поки що не дістались. Не дивлячись на всі хитромудрі маніпуляції, що їх робов із розчином Крокет (він спромігся виокремити 2 вуглеводневі молекули із "Флоксо" та бомбардував їми діоксотетрамеркфенофероген-14 величезною кількістю радіоактивних ізотопів), залишкові кільця все одно не зникали, якій би матеріал вони не використовували, навіть після найретельнішого промивання. Поки 2 дослідника спокійно працювали, ретельно перевіряючи щоночі одну здогадку за іншою та щоденно даючи Фоґелю-Паульсону штучні результати для камуфляжу, очманілий від нестачі сну Менікон поступово втрачав надію знайти якесь практичне застосування для свого розчину. Ну напише він маленьку статейку, яку, можливо, надрукують, а може й ні, впаде вона в очі 2-3 біохімікам, перегорнуть вони її недбало – і ще 1 глухий куток в науці буде відкрито і полишено в забутті навіки. А він все своє життя так і буде їздити на "плімуті" 1959 року та мучитись із місіс Менікон.
Він не ділився своїми страхами з Крокетом та Таґекою Кі. З ними взагалі неможливо було чимось ділитись. Вони і з самого початку приділяли не занадо уваги до його слів, а тижні через 2 і взагалі препинили звертати на його увагу. Теперь він працював мовчки. Його праця полягала у митті посуду, друкуванні тексту під диктовку та оформленні слайдів. З Фогелем-Паульсогом у нього теж почались неприємності. Щотижневі звіти про ніби-то проведені досліди приймались без великого ентузіазму, і, раптом, в ніжно-блакитному конверті надійшла лиховісна записка від самого містера Паульсона. "То й що?" – надряпав містер Паульсон на клаптику паперу. І нічого більш. Це не обіцяло нічого доброго Менікону.
Він вирішив вийти з гри. Він мав вийти з гри. Він мав виспатись, хоча б один раз. Він хотів заявити про це своїм колегам, але все ніяк не міг знайти час. Він знав, що перед Таґекою він і рта не розкриє, надто той далеко від нього, але якби вдалося застати Крокета самого на пару хвилин, то йому би все розповів. Крокет, принаймні, був білим.
Тому він почав полювати на Крокета і влаштовувати на нього засідки де тільки було можливо. Але нагода з'явилась лише через тиждень. Він чекав біля ресторану, де Крокет зазвичай снідав у товаристві однієї або кількох гарненьких дівчат. Ресторан називався "Прекрасна дама із Провансу", і трапеза там коштувала не менше ніж $10. А якщо з вином, то й ще дорожче. Менікон, звісно, ніколи те місце не відвідував. Він харчувався в їдальні Фоґеля-Паульсона. Тамтешній ленч коштував $1.85. У Фоґеля-Паульсона теж були свої переваги.
День був спекотний – від сонця ніде не можна було сховатись. Чатуючи на Крокета, Менікон хитався від головокружіння, ніби знаходячись на палубі кораблю під час шторму. Нарешті під'їхала "ланча". Крокет був сам. Не вимикаючи двигун, він вийшов з машини, покликав службовця з паркінгу і попрямував до дверей ресторану. Менікона він не помітив.
– Кроку! – покликав його Менікон.
Крокет озирнувся. На його обличчі 100%-го янкі промайнула гримаса роздратування.
– Якого біса ти тут робиш? – сказав він.
– Кроку, – повторив Менікон. – Мені треба поговорити...
– Ти чого хитаєшься? – спитав Крокет. – Напився, так?
– Саме про це я й хотів...
Раптом погляд Крокета став пильним та холодним. Він подивився кудись через плече Менікона, потім сказав:
– Дивись!
– Для мене велика честь співпрацювати з вами, – промовив Менікон, хитнувшись ближче до Крокета, – але я думаю, що мені доведеться...
Крокет схопив його за плечі і повернув:
– Дивись, кажу!
Менікон зітхнув і подивився. Дивитись не було на що. На іншому боці вулиці, перед базаром стояв старий кінь, що знемагав від спеки, упряжённый у старий візок, що був завалений порожніми пляшками з-під пива.