Зоя простягла йому руки, підтримала.
— Васю, Васю, — з болем у голосі шепотіла вона. Що тобі? Ти чуєш мене?
Він не відповів нічого. Відсутнім поглядом окинув берег, застогнав. На очі насунулась чорна пелена, захитався ліс, з гуркотом рушились гори…
12
Яка довга ніч! Безмежна ніч!
Зникають сили. Горять вогнем плечі, руки. Не чути ніг.
Хочеться впасти, заснути, відлетіти в безтурботний світ сновидінь. Не можна. Не можна! Вася непритомний. Йому погано. Вона не може дозволити собі відпочинку. Треба йти, повзти.
Треба добратися до людей!
Зоя на кілька хвилин зупиняється. Темно навкруги. Зривається сніг. Задубіли руки. Вона дише в долоні, схиляється до товариша. Він лежить у мішку, тьмяне обличчя непорушне, з вуст зривається стогін.
— Васильку… Що тобі? Ти чуєш мене?
— Мамо… Матусю — шепоче Вася. — Як ти далеко… не бачу лиця… твого… Темно… темно…
— Це я… Зоя, — плаче дівчина. — Ти чуєш мене? Я врятую тебе! Я знайду людей…
Хлопець не відповідає. Він глибоко занурений в похмурий світ марення. Дівчина знову впрягається в химерині санки — кілька лапатих віток ялини та спальний мішок — і бреде навмання по кам’янистому березі. На обрії світлішає, на гори поволі спадає біла пелена. Посилюється вітер. Сліпить очі. Не видно нічого. Можна впасти в ріку. Що ж діяти? Тільки одне — зупинитись і ждати дня. Аби лише Вася не замерз.
Зоя зняла з плечей мішок, накрила ним товариша. Сама скулилася біля нього, затулила од вітру й снігу. Руки засунула під пахви, дихала собі в пазуху, щоб не втрачати тепла.
Біля неї почав виростати замет. Покривав ноги, мішки. Їй хотілося спати. Тепла млость котилася в грудях, перед очима пливли зелені, райдужні кола…
А свідомість застерігала — не засни! Пропадеш! Зоя стріпувала головою, кидалася зі сну, зривалася на ноги, розганяла застиглу кров. Потім знову завмирала, скрутившись клубочком над Васею.
Час тягнувся невимовно довго. Здавалося, що нема людей, нема світу, лише вони вдвох, загублені серед неосяжності. І треба великого терпіння, щоб діждатися допомоги з інших цвітів. І чи прийде вона?
Хуртовина завивала. Над Василем виріс великий горб. Зоя не чіпала його, бо знала — під снігом тепліше. А їй лише одне — не заснути. Не дати, щоб кров захолола. Бігати, ворушитись, доки є крихта свідомості…
Останні сили. Останні проблиски свідомості. Гуде дзвін у просторі. Ні, то гуркіт вертольота. Невже не сниться? Невже насправді? Вона розплющує змучені очі. На засніжений берег Катуні сідає чорний довгохвостий птах. Біля нього з’являються люди. Біжать. Зоя полегшено зітхає. Сміється — щасливо, тихо. І засипає міцним сном…
13
Люба матусю!
Пробач, що довго не писав. Я трохи занедужав, але тепер уже гаразд. Тільки ти не турбуйся — нічого особливого. Так — нежить. Простудився. Маршрутну зйомку закінчили. Правда, повінь понесла записи кількох днів. Ну, нічого, база похвалила. Ми склали непогану карту. Я тобі не писав — у мене в останні дні був новий технік. Дівчина. Матусю, спершу мені було ніяково. Я навіть хотів утекти. А потім подружив з нею. Якби ти знала, яка це дівчина! Ти сама побачиш! Не дивуйся! Ми навесні приїдемо до тебе. Вдвох. Розумієш?
Я тепер зовсім інша людина. Цілком інша. Хандра зійшла, як нікчемна плівка. Я люблю життя. Глибоко, міцно, радісно. Я воскрес, мамо. Зоя повернула мені віру в людей. В любов. Я збагнув, що дивився на світ крізь окуляри амбіції, самозакоханості. Знаю й тепер — є погані люди, є злі люди, є холодні, нікчемні. Але більшість людей несуть в серцях іскри світла. Лише не всі його відкривають друзям своїм. Інколи соромляться, щоб не осміяли. Інколи забувають про те проміння, інколи бережуть — не знати для кого й навіщо!
Я згадую тепер, матусю, нашу дитячу мрію про лицарів краси… Які ми були смішні! Не постановами вирішується таке братерство й лицарство, не резолюціями, не словами, навіть найкрасивішими! Битвою життя кується така спілка, самовідданістю і дружбою — справжньою людською дружбою — в поєдинку з небезпекою. В надрах буття, в клекоті пошуків гартується серце.
Мамо, матусю, за ту нову радість мою вдячний і тобі, і далекому гуцулу Йвану Стотисячному, і милому другу своєму Михайлові, і моїй нареченій Зої, і тисячам людей— відомих і невідомих, бачених і небачених, які живуть, працюють, дишуть, кохають поряд зі мною на нашій планеті…
До зустрічі, моя рідна.
Жди нас — мене й Зою — в гості. Поклін Дніпру широкому, лісам тихим, лукам неозорим.
Твій син Вася.
ЕПІЛОГ
РОЗБИВАЮ ГРОМИ!
Вася й Зоя вийшли з автобуса, звернули з асфальту на ґрунтову дорогу. Метрів за двісті від широкою шляху почалося гірське село. З верховини пливли темні хмари, чувся гуркіт грому. Вася занепокоєно глянув на рожеве платтячко дружини:
— Треба бігти, десь заховатись. Насяде злива!
— Не розкиснемо, — усміхнулася Зоя. — Ходімо прямо до твого Стотисячного. Я жду не діждусь, хочу побачити таку легендарну постать.
— А ти його почуєш, — промовив Вася. — Раз почалася гроза, то він неодмінно задзвонить.
Люди з-за тинів з цікавістю поглядали на невідомих, віталися. Зоя роздивлялася чепурні будинки, хвалила.
— Одразу видно — майстри живуть добрі. От би запрошувати цих майстрів по всій країні. Хай би навчили… Щоб села були, як лялечки…
— Колись буде й таке, — сказав Вася. — Ось дзвіниця. А оце його хата. Тільки щось не видно нікого на дзвіниці. Давай зайдемо.
Вони перейшли кладку, перекинуту через потік. На поріг видибала стара-престара бабуся. Поглянула підсліпуватими очима на гостей, закивала головою:
— Просимо, просимо. Такі файні люди, молоді. Заходьте до хати.
— Та ми б хотіли побачити Йвана Стотисячного, — сказав Вася. — Давно колись зустрічався. Тепер вирішили навідатися…
— Нема, — сумно мовила бабуся. — Нема Йвана. Одна я осталася. Скоро до нього піду. Еге, вже пора.
Вдарила блискавиця в сусідню гору, осяяла веселим полум’ям присмерк; бадьоро загримотіло по долині. Бабуся перехрестилася.
— І дзвіниця осиротіла, — додала вона. — Нема кому й подзвонити. Сови та сичі там живуть…
— Нема, — тихо прошепотів Вася. — Жаль. Так хотілося поглянути на старого…
Залопотіли потоки дощу об дах, заскакали краплі по калюжах, сива стіна заслала виднокіл. Грім посилився, блискавиці миготіли без упину. Вася зненацька схопив дружину за руку, потягнув під дощ.