— Чи там ще хтось є для перевірки?..
І високий запевнив:
— Нема. І вже на цім тижні й не буде. Вони самі умирають без допомоги.
І вона відвернула від його голову і, трошки затримавши на Брусові погляд, звеліла:
— А цьому все–таки впорсніть допомогу. У такім вигляді не можна посилати у психіатричку.
— А хіба ви не чули, що говорив про його отой чорненький?..
Знов обізвався високий, струшуючи з грудей кришки їжі. І жінка пояснила:
— То не наш начальник. А наш говорив, ви ж чули, не про те. Я йду. Бувайте здорові.
І вийшла тими дверима, що бовваніли між кухонними плитками і ліжком.
Колись у розмові Сталіна і Єжова не було й мови про тортурування Бруса, а що вийшло?.. Ні Парцюня, ні Сіямський не були із Сталіним з приводу цього на мові. І в дію пустив Парцюню Єжов, який тоді був у Сталіна особистим секретарем. Значить, Сталін був такий диктатор, щоб говорити про речі. А його слухачі були тим, щоб речі, які цікавили диктатора, обробляти по своєму індивідуальному уподобанню і по своїх освічених зацікавленнях до Московщини. Сталін був вікном, у яке дивилися малі нації на той світ. А ті, що оточували Сталіна, були стінами, що підпирали те криваве вікно. Але це були живі стіни. Вони кожної хвилини могли розсунутися, щоб вікно провалилося у те місце землі, над яким воно трималося до пори, до часу…
Московщина діяла так, як діє звірота, а не як люди, що можуть зрозуміти прив'язаність інших людей до своєї батьківщини. Сталін хотів крові, хотіло її і його оточення… Сталін показував на ті місця, звідкіля він мав жадобу свою утамовувати, і не входив у деталі здобуття собі бажаного. Для нього досить було і того, що він чув носом парування пролитої людської крові якраз із того місця, яке його цікавило. І чи там ріки її лилося так, як він хотів, чи моря, яких він не передбачав, справи не міняло, а тільки давало йому потужніший присмак здобутого… Сталін і Московщина найшли одно в однім свою звірячу стихію і своє звіряче доповнення. І через те дивуватися не треба тій долі, яка спіткала Україну і зустріла Бруса. Чого не доказував Сталін, те закругляв його секретар Єжов. А коло чого тупцював Сталінів секретар, то те його шеф збивав з ніг, щоб воно, упавши, повік не встало…
Та коли різанина і масове убивання людей відбувається, тоді стоять у повітрі стогони, крики, сморід і червоні тумани від пролитої людської сили. І в душогубців тоді не буває ясної голови і ясних очей, бо шлунки в їх обтяжуються непережованою їжею і очі наливаються розгаряченою кров'ю. І через те, коли у такім різницькім хаосі натискалися вони один на другого, то не впізнавали самі себе і кидалися згарячу на самих себе… І кладовища закатованих людей оглашалися ще й ревом та ревищем і тих катів, що самі себе убивали… і земля позначалася і їхніми могилами. І тільки аж тоді, коли душогубці супокійніше напостолювали собі черева і коли вже обгризене костомашшя убитих і поламана та поіржавлена зброя прибиралася із поля кривавої оргії… Тільки тоді починалося у катів прояснюватися в головах і починалося упізнавання самих себе. І починалося знов скликання своїх, аби вибирати нові місця для душогубств, злодійств, ошуканства і грабунків… І через те три місяці тому, після останнього випадку з Брусом у Лук'янівці, Парцюню викликали до Москви, а Сіямський так і лишився начальником Київської Чеки. І Брус за ці три місяці у Кирилівській лікарні почав вихожуватися, але тримав себе відлюдком і мало що з людьми говорив.
Він був в арештантськім дослідчім відділі. Тут вікна мали залізні рами, які служили і за ґрати. А двері у палату завжди були замкнені, і коло дверей усередині палати завжди сидів санітар із ключами. Тільки й того, що кожний недужий мав чисте ліжко з простирадлами та ковдрою і щотижня конче всіх недужих купали у парні. І це було для всіх хворих виняткове добро, бо всі вони тут опинилися з Лук'янівки або з Чеки. І через те всі страшно відчували наближення останнього висновку лікарів: чи їх переведуть у цивільні палати хворих, чи відвезуть у тюрму. Перше було рятунком, а друге було поверненням до засуду на смерть або до відправки на Північ у лагері. І хоч Брус про це ні з ким не говорив, але добре бачив настрої тих недужих, яких приїздили чекісти забирати у тюрму. І це загальне лихо не робило Бруса запобігливим перед темним прийдешнім. Він був дезорієнтований своїми панами і їх зустріччю з чекістською дійсністю. Він добре зрозумів те, як він своєю голодовкою став у допомозі чекістам робити над ним експерименти. Про це говорив красномовно останній випадок з дамською приколкою і газовими машкарами для синьої кімнати, після якої він уже нічого не міг пригадати, навіть того, як він опинився в лікарні. І тепер уже йому було байдуже. Україні не було рятунку, не було його і йому. Від України лишилися тільки жінки, щоб бути рабинями для робіт у комуністичній державі і невільницями чекістам у ліжка та допомогачами їм поза ліжком зміцнювати неволю для своєї Батьківщини. Останнього висновку він не міг поставити у рівність із своїми помилками, на рахунку яких стояла і його голодовка. Він занадто був ослаблений морально. І розпач його занадто був великий, а його душа була в нім занадто затята… Ну, що ж, що йому, може, хочеться когось побачити із–за тюремних стін?.. А приреченим, яких він бачив коло Лук'янівської тюрми і в тюрмі, хіба цього самого не хочеться? І увага його зупинилася перед смертю. Йому було байдуже, бо кожним кроком свого життя він попадав на ту стежку, що підсувала йому Москва до швидшої зустрічі з його погибеллю… І він живився, здавлював бажання свого серця і ждав погибелі. І він не помічав того, що його утома керує його міркуваннями. Вона ж і нашіптувала про те, що вилучення його із відділу арештованих у звичайну психічну лікарню означатиме волю для відпочинку і волю від тюрми, бо він не герой і не божевільний, який хоче умерти конче не так, як ті, що умирають смертю, приписаною Москвою. А як щось у його раніше і було похоже на таке божевілля, то тепер у його…
І він не міг сказати, що "тепер у його"… Він був недужий, бо якби ні, то дійшов би думкою до того, що Москва все наше життя увігнала у потайні хідники душі, і воно рухається там повільно. І думи в українських головах рояться тільки на покручених стежках, де немає простих зустрічей з ворогом і з приятелем… Де стираються тями про духовний героїзм і про духовний маразм…