Ротонда душогубців

Страница 8 из 90

Тодось Осьмачка

— Ей ти, слиш? Правалівай атсюда…

Незаможник не зрозумів. Тоді червоноармієць випнув наперед рушницю, неначе споготовившись до стрілянини, крикнув:

— Правалівай, гаварят!…

I незаможник, зрозумівши тепер, чого від його хотять, відійшов від ґанку у протилежний бік до людської садиби, бо вже політрука не було, щоб змагатися за справедливість. І під людським двором незаможник став чорніти, неначе стовп, обгорілий на руїні.

І враз почулася із–за верб маршова музика, гавкіт собак і тупіт москалів. І незаможник швиденько покинув своє місце і зник між хатами у темноту вулиці. А музика і душ півтораста солдатні зупинилася на вигоні перед сільрадою під вигук:

— Стій…

І зараз же на ґанок сільради вийшли два червоноармійці, кожний з ліхтарем. І залунала нова команда до озброєної частини:

— Вільно!.. Всі в коло!..

По боках частини стали з'являтися селяни і ставати то коло ґанку, то під тином, то осторонь від загальної тисняви людей. І розітнулася знов команда:

— Перше півколо… круг…ом!

І все коло нашорошилося обличчями до ґанку. А на ґанку вже стояв ззаді ліхтаревого світла політрук. Він почав говорити, і його лице і постать були у темряві, тільки блищала бляшана зірка на будьонівці та пряжка пояса на животі:

— Товариші, вам не треба нагадувати про те, яке велике зло роблять нам повстанські банди. Вони гірші від найлютішого звіра. Бо звірі тоді небезпечні, коли випадково з нами зустрічаються. А повстанці шукають цієї зустрічі, але так, щоб напасти на нас ззаді. І не шкодують ні поранених, ні хворих, які самовіддано робили нашу загальну російську справу і опинилися тимчасово у бездіяльності. І ви мусите бути жалісніші до своїх товаришів, і мусите бачити і свій завтрашній день… Перед наші очі зараз ведуть бандита, і ваше діло згадати про робітничо–селянську Росію і від щирого серця зробити вирок бандитові… Увага! Його зараз ведуть…

І справді, саме в цю мить два червоноармійці вивели попід руки з сіней сільради дівчину на ґанок. І ті, що тримали ліхтарі, підняли у рівень з її обличчям світло. Голова її була без квіток і стрічок. Коса самотньо злягалася від потилиці на спину. Тільки рукави сорочки пишно майоріли мережками із–під чорної корсетки. Обличчя було простеньке, ніби дитяче, і дивилося перед собою так, неначе впізнавало між натовпом у вечірній темряві свою ласкаву долю. І здавалося, що воно б засміялося сміхом, яким зустрічають діти прихильну до себе увагу. Бо ж Леся Українка і для неї написала слова:

Я на гору круту кам'яную

буду камінь важкий підіймать,

і, несучи вагу ту страшную,

буду пісню веселу співать.

Та назустріч молоденькій патріотці і нашій Великій Поетці все повітря здригнуло несамовитим і диким ревом задоволення, що виявилося московською піснею:

В сєлє малий Ванька жіл,

Ванька Таньку палюбіл…

Тпру, ну, га–го!

Тпру, ну, га–го!

Рев, свист, тупання ніг і плескіт у долоні… Якби табун вовків, табун собак–вовкодавів і з десяток бузівків телят змішалося у один клубок звуків і боротьби, то таким би жахом не війнули на людину, як це сталося від москалів під літнім вечірнім небом перед сільрадою на Україні.

І два червоноармійці спустили вниз ліхтарі, а другі два повели оглушену переляком дівчину до червоноармійського кола. І розступилося воно, і впустило водіїв і дівчину до себе всередину, і замкнулося. І вся солдатня без команди повернулася очима в центр. І в ту ж мить верескнув повний несказанної розпуки крик молодої українки. Але його заглушив спів великої кількості пітних та розгарячених горлянок: зачули про таке та ще й про те, що у сільраді червоноармійці питалися і за Івана, то рішили, що і їм так може накотитися якесь лихо. І зійшли з рідного двору у сусідські села перебути поганий час. Та й забарилися так, що тепер не мали змоги з'явитися навіть на похорон матері.

І чи після такого об'єднання України з Москвою міг бути якийсь клопіт у Мадеса про батька і про те, що грамотний брат живе напередодні того, аби бути оголошеним бандитом… І що йому у рідній землі будуть двері відчинені тільки для виходу на той світ, а для входу тільки у тюрму? А про інших братів і сестер нема чого говорити, бо яка мати мертва чи жива може зібрати до себе, хоч на хвилину, тих дітей, що москалі розженуть по світах та по шляхах? Від материного горя ще можна уявити собі далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною людьми правдою. А від московської волі, що веде українських дітей по закривавлених шляхах дійсності, немає можливості навіть подумати про якусь далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною людьми правдою, та ще й з тією господарською дійсністю, де самотня і прив'язана скотина не тужила б ревом із повітки за статечною та дбайливою господинею.

Розділ другий

Іван Овсійович і батько

І враз надворі почулася хода людини, і Іван Овсійович перервав думку і геть–чисто став іншим: інший настроєм і такий до тих думок, що ішли, як і той птах до своєї пір'їни, яку згубить. І справив він свою увагу на те, хто йде. Такий душевний рух, як цей, міг виробитися тільки безугавною обережністю із словом у тих обставинах, серед яких він жив у Києві. Може, він би і спокійніше закінчив своє думання, якби від його передбачала

З–под города ідьом,

за Дунаем турка бйом!..

І спів плигав під зоряним небом ревом жорстокості, то реготом перемоги, то свистом нахрапного шалу. І ця душогубська оргія крику, реву, свисту тяглася, мабуть, з годину. Вона заглушала собою те, що коїлося в середині кола. А навмисне для цього призначені москалі, порозганявши селян від страшної екзекуції, що глушилася ревищем, ходили навколо кола і стерегли жах, що уставав цинічним та роз'юшеним ґвалтом до зоряних небес. А село мовчало ще тихше, як у надрах кам'яних гір сон майбутніх катастроф. Тільки собаки у близьких городах та дворах аж пінилися гавкотнею та виттям. Нарешті ревище звіроти затихло, знов розступилося коло, і винесли два червоноармійці з його нечувственну дівчину і, піднісши її до тину біля пожежної машини, перекинули її у пожежний двір. Дівчина впала на землю, не ойкнувши і не застогнавши. І почулася команда:

— Станавісь!.. Равняйсь!..

Небо було зоряне й тихе. Тільки цілу ніч собаки валували по людських городах і по дворах, але на вигін до сільради не наважувалися вибігати. І сільрада, і пожежний двір мертво німіли. А там, де було "коло" московської солдатні, лежала пожмакана корсетка, та хазяйки її з–за тину не видно було. І тихо темніли на Костянченковому березі верби і високі явори. У їх коло коріння лежав чорний туман, ніби для того, щоб хтось подумав, що мертву українську дівчину якби шукати, то й там можна було б знайти. І не рипали хати нігде тієї ночі, і люди були, ніби невидимки тієї ночі.