— Я попрацюю за вас і прийду увечері, і скажу про свої враження… Щиро вам дякую, що ви мене не поцурались і зайшли… І прохаю вас не судити суворо на цей безлад моєї хати…
А вона у відповідь йому тільки кинула очима, де була утіха вдячності і ніби полегшення, і запевнила:
— Я рада, що не помилилася… Дякую щиро…
І швидко вийшла в кухню, а потім і відти. І коли сходила східцями до виходу на вулицю, то ні разу не оглянулася, хоч і почувала, що Чудієв стоїть на порозі і дивиться їй услід. І справді, коли вона виходила вже з будинку, то чула, як у Чудієва зачинилися хатні двері.
Ранок був такий ясний і сонце таке тепле і добре, що навіть стіни будинків, на які воно спиралося сяйвом, страшно відчутимо для погляду виставляли кожну чотирьохкутну цеглину у закоценілих рубцях кальвасу. І прорідкі постаті прохожих були незалежно відділені одна від одної у рухові індивідуальності. І Олена Антонівна вмішалася своїми кроками у їх невеличкий хор, і разом з ними лунко тупала до вулиці Леонтовича.
І ввійшла вона в свою хату. І поклала на застелене ліжко течку свою, бриль чоловіків і своє пальто. І в беретці на голові, і з клопотом у виразі обличчя пішла у кухню. Ліжко, на якім колись спала Гапуся, стояло порожне і без матраца. І схвильовано оглянула вона кухню. Плитки поблискували холодом. І якесь забуте Гапусею горня в кутку за плитками непривітно манячило на тлі білих стін. І від тиші відгонило сумом так само, як від плиток холодом і сажею. І пригадала вона Чудієву кімнату і ще страшнішу невпорядкованість у тій кухоньці. І стало їй тяжко жаль на тих людей, що Україну кинули у таку несамовиту та розпачливу безпорадність… І жаль чоловіка, і жаль Чудієва, і жаль отих сотень тисяч українських козаків, від яких колись заховали щирий і єдиний голос всенаціональної перестороги, які через те і вигибли під жовто–блакитними прапорами за московську справу. Дарма, що тоді поруч із сонцем і домовини горіли золотом життя… І Олена Антонівна охляла і не витримала стояти, та й похилилася на стіну, та й затужила. І її туж лунав на всю спорожнілу квартиру.
А годині о десятій дня вона підходила до Чеки на Володимирській вулиці, якраз до того входу, що має перші двері з правого боку будівлі. І тут вартовий її зупинив:
— Вам куди?
— Мені треба побачити начальника Чеки.
— Начальника Чеки?
Перепитався вартовий і уважно й мовчки обдивився Олену Антонівну. І, мабуть, вона на його зробила добре враження, бо він чемно перед нею відчинив двері. А перед тим, як упустити її всередину, гукнув туди:
— До начальника!.. Сто двадцятий…
І, повернувшися до неї, запрохав:
— Заходьте…
І вона увійшла в сіни і пройшла ще проз одного вартового, який їй услід промовив:
— Третій поверх…
І на третьому поверсі їй не довго довелося чекати під дверима на виклик. І як увійшла вона до начальника на запрошення, то він, кинувши на неї поглядом з–над свого стола, затримався на ній з увагою трохи довше, ніж він це взагалі робив, стріваючи відвідувачів. Та й дозволив:
— Можете сісти ось на цей стілець.
І показав рукою на крісло, що стояло по цей бік стола. Вона сіла. А він її доброзичливо підохотив:
— Що за справу маєте?
Це був Борис Мосєйович Сіамський. І вона, хвилюючись, поклала течку свою на коліна, а на неї чоловіків бриль і почала викладати свій клопіт:
— Цю ніч арештували мого чоловіка, і він забув навіть бриль… І я ось його принесла передати, а разом і трохи харчів…
— А як його прізвище? — спитався швидко Сіямський.
— Брус… Іван Овсійович Брус…
І Сіямський, піднісши праву руку так, як це роблять ті люди, що когось припиняють чи з возом, чи з чимсь таким, з чим не годиться квапитися, попрохав:
— Візьміть свій стілець і сядьте он коло того вікна. І сидіть там до того часу, аж поки я вас не кликну сюди… Он там, вище тих дверей.
І вона здивовано оглянулась навколо і, зрозумівши, що від неї прохають, підібрала течку під лікоть і, взявши в ту саму руку й бриль, встала і правою рукою потягла стілець до вікна. І тут сівши, знов поклала все собі на коліна у такім ладу, як і раніше. А Сіямський, мовчки прослідкувавши очима за нею і за всіма її рухами і почекавши, доки вона не заспокоїлася, узяв телефонічну рурку до вуха і заговорив:
— Покличте, будь ласка, до мене товариша Парцюню… Чуєте?.. Добре, я жду.
І повісив, і уперся очима у свій порожній стіл. Ждати довго не довелося. Двері відчинилися, і з'явився справді Парцюня. І не оглядаючись, і не звертаючи жодної уваги, як там за ним зачиняться двері, махнув ними з правої руки, підвівши свою голову питальним знаком до Сіамського:
— Що, не витримало серце господаря?..
Гукнув він і підійшов до стола, і простяг через його руку до здоровкання. Сіямський, її здавивши у долоні, неначе неголодний собака придавлює до землі писком кинутий йому шматок хліба, став говорити, виявляючи свою невдоволену рацію:
— Ти затримуєш, хоч і знаєш, що генеральна акція, про яку я тобі раніше натякав, розгорнулася до кульмінаційної своєї сили. На провінції всі допри і відділи Чеки переповнені матеріалом, призначеним на ліквідацію. І в нашій Лук'янівці не то що камери, а й середні коридори, і двір тюрми аж ворушаться селянським смородом, торбами, шапками, свитками, постолами, порепаними п'ятами, онучами та немитими та нечесаними бородами…
— Борисе Мосєйовичу, — перебив йому враз Парцюня, — не говори гіперболами, бо не здивуєш…
— Що ж, по–твоєму і Совєцька Росія є гіпербола?..
— Скажи мені, чого ти від мене хочеш?..
— Я від тебе хочу, щоб ти пригадав нашу розмову перед арештом Бруса… Я тобі кажу, що мої передбачення щодо наших оперативних помешкань виправдались. Через два дні ми сюди з допру перевеземо всю арештовану українську інтелігенцію… І будемо тут допомагати їй, щоб вона собі створила обличчя "борців за свободу". А то просто гидко з ними мати діло. Не вміють навіть свою очевидну погибель оформити у якусь теорію перед сторонніми людьми…
— Парка не парь. Я здаюся на всю твою волю… Що хоч, те й роби з усіма твоїми камерами, тільки мойого смертника лиши моїй волі…
— А через віщо він у тебе вже смертник?
— Через те, що він цілковито не хоче розуміти тієї справи, якою я зацікавлений. І психічно досить напружено живе уроєними фантомами, що на мене діють, як можливість інших його злочинів. Він перестав їсти, пити і відмовляє зі мною говорити. Ну, навіщо йому, нормальній людині, так себе мучити? Ясно, що хоче з переляку сховати важніші справи, ніж ті, за які він опинився у арешті…