— Вибачте мені, я роздягатися не буду… Я на хвилинку тільки…
Перша кімната, видно, служила і за кухню, і за сіни, бо з правого боку під вікном стояв стіл і на йому примус, тарілки, сковорода і на сковороді лежала немита ложка, жовтіючи присохлим яйцем. У цій кімнаті пахло вогкістю і злежаними непраними сорочками, хоч їх ніде й не видно було. Правда, затінки і переходи по темних сінях угору, і ранкове світло у кімнаті давали для ока непевність вражень від дійсності і непевність у пахощах від неї. І ні один ранок ні в чому для Олени Антонівни не мав постійності для будування в душі цілої картини. Бо щохвилини світло ранку переходило в день і проектувало не те, що з'являлося для зору у наступну хвилину. Все це миттю промайнуло для неї тільки першим враженням.
У другій кімнаті просто дверей стояло під стіною незастелене ліжко з подушкою, яка мала наволочку з далеко темнішим кольором білю, ніж мали простирадла. А сіра ковдра, лежачи навскоси через усе ліжко і одним кінцем торкаючися стіни, а другим кінцем лежачи долі перед ліжком, дуже невигідно відтіняла всю постіль собою. А з правого боку, зараз при вході в кімнату, стояв диван, заступаючи стіну від дверей до вікна. І на його бічнім перенчаті, коло вікна, висіла газета "Пролетарська правда". А між диваном і ліжком перед вікном стояв стіл з купою книжок. І Чудієв, знявши газету і поклавши її на стіл, запропонував:
— Сідайте та кажіть, що це вас до мене так неждано та негадано занесло.
І вона сіла край дивана, умостивши на своїх колінах течку і на ній чоловіків бриль. Чудієв сів теж, але перед столом на стільці, на спинці якого висів чорний піджак і з–під його виднілися кінцями штани такого самого кольору. Вікно з підкоченою шторою догори показувало на сході ранкову рожевість, похожу на пелюстку величезної троянди, від якої відірвалася вітром і прилипла до небесного склепіння. Кольори ще заобрійного ранку тримали в своїм світлі і пані Щоголову. І вона, бувши ніжно–рожевою від власного ніяковіння, ще милішою видавалася від уваги небесної рожевості. Її берет, трошки перехилений на лівий бік, дозволяв важким та чорним пасмам кіс темними дугами нависати на праве вухо і на праву щоку з мінливою ямочкою, що то зникала, то з'являлася при розмові.
Олена Антонівна, хоч їй було більше як двадцять років, мала вигляд на вісімнадцятилітню дівчину. І Чудієв з великою приємністю дивився то на неї всю, то тільки на бриль. І, ніяковіючи і боліючи, що мусить говорити про своє горе, яке в кожної людини шукає того таємного закутку в душі, що і любов, почала молода жінка:
— Сергію Івановичу, я прийшла до вас так рано, щоб захватити вас дома… І ви мені вибачте… Мого чоловіка цю ніч забрала Чека… І так нагло, що він, мабуть, багато дечого забув узяти з собою того, що потрібно. Бо ось він забув і бриля надіти. І я прохаю вас, попрацюйте сьогодні за мене у клініці, а я піду у Чеку, може, доб'юся дізнатися, що таке, та й бриль передам…
І на лиці у Чудієва зник вираз захоплення та уваги, і він вільну вистать свою на стільці зібгав у якусь овіяну сірістю та холодом нерухому брилу, а лице стяглося у машкару, під якою могло бути все: і щирість, і брехня, і запобігання перед катом, і захоплення благородною справою. І він сказав діловито:
— Я попрацюю за вас цей день, тільки прохаю вас нікому не говорити за нашу сьогоднішню спілку. Бо хто його знає, у віщо може перейти легенький усміх нинішнього ранку: чи у регіт, чи у божевільний рев…
— Чого ви так говорите, Сергію Івановичу? Невже ви вважаєте, що ми, українці, одно перед другим не варті нічого, хоч би й за те, на що ми спроможні?..
Спиталася вона так, неначе рятуючи ту ситуацію, що може виникнути взавтра. А він, гірко усміхнувшись, відповів з болем у голосі:
— Е–е–е, я бачу, що нічого ви не знаєте. Я приїхав учора ввечері з села. Я й геть–то не жив під час своєї відпустки у Києві. І ви думаєте, чого я покинув рідні та зелені пенати?.. У селі знаєте, що зараз робиться?.. На Полтавщині проводяться масові арешти… Може, це робиться й по всій Україні… Забирають попів–автокефалістів, колишніх кооператорів, учителів і всіх тих селян, що приймали активну участь в українській революції… Це значить — ув'язнюють добру половину нації. І авта гуркотять і ревуть щоночі. І щоночі чуєте у загальнім напруженні то там, то там нагріті розпеченою тривогою постріли… І на ранок не хватає в кожному селі ще і ще душ п'ятдесят, і знаходять коло сільрад по кілька душ убитими… І вже наповнилися усі повітові тюрми до того, що масовиків селян тримають у загородах при тюрмах… І разом з цим, кажуть, вантажать арештованих у товарні поїзди і везуть просто без суда десь в Росію. А чекістські загони ходять по селах, як роз'юшені вовки по тих полях, де тисячі трупів лягло від якоїсь грандіозної різні… І гадаю, що, мабуть, почалося те саме і в городах, і тут, у Києві… Бо чого б могли арештувати вашого чоловіка?..
— Їй–богу, не знаю…
Була наївна і майже дитячим голосом сказана відповідь.
— Ну, бійтеся Бога, як можна так сказати "не знаю"… Адже ж ваш чоловік був письменником, та ще й талановитим, та ще й українцем. Значить, перед "Єдіною нєдєлімою" він не був чистий… І через те з цих прикладів, що я дав, хіба не можна зробити висновків, за віщо вашого чоловіка арештували?..
— Я думаю, що не можна… Він уже цілий рік нічого не пише, бо нервово дуже недужий і вже не письменник. І безпідставний оцей арешт є для його удар такої сили, після якого він уже не встане довіку…
І все обличчя молодої жінки звела судома зусилля, щоб не дати вибухнути плачу. Тільки груди важко задихали і погляд ухопився за підлогу, щоб не підхопили збурені почуття і не змішали своїм рухом і стрим, і думку, і гожість.
— Для вас і для мене діло не міняється від того, що ви не можете догадуватися, завіщо арештували вашого чоловіка, бо його арештували під загальну повінь арештів… Беруть, везуть, нищать господарства, обертають в руїну всю нашу Батьківщину. Значить, про одну людину не можна говорити, де ввесь народ відданий лютій та кровожерній силі на винищування. А треба з'ясувати, що ж воно на наших очах робиться? Чи це іде планове викорчовування цілого племені, чи це тільки наше покоління віддане на погибель?..