І аж тепер вийшли з повіточки Мадеси і мовчки поставали ззаді у фершала, і слухали, і зітхали важко. Тільки Сайко Олександрович не брав ніякої спілки у загальному зацікавленні Парцюниною долею. Він сидів на візку, тримав коня і дивився на його, чекаючи закінчення свого невдатного дня.
І став фершал до візка і, вдаривши рукою по сухім сіні, якого було там у драбини, сказав:
— Ми покладемо товариша уподовж. Сіна є досить, то йому не буде трудити контужену ногу. Сядьте, Сайку Олександровичу, трошки вперед…
Той сів. І фершал попрохав пособити висадити Парцюню на віз. І підвели його, і звели його на ноги, і допровадили до візка. І, висадивши його гуртом, поклали на незастелене сіно. Поруч Парцюні поклали його й течку. І фершал спитався:
— Чи всі речі тут з вами?
А той відповів, що на столі у хаті лишилася недопита горілка, яку нехай хазяїни доп'ють. І що, здається, всі інші речі при нім. Тоді Онопрейович наказав Сайкові Олександровичу:
— Поганяйте та везіть свою пеню. Бо якби не ваш кінь, то й случаю не було б. Тільки на грудках не дуже трусіть… Припиніть краще. А ще ліпше буде, як обминатимете грудки.
Тоді Сайко Олександрович, від'їжджаючи, обізвався не до фершала, а до Мадесів:
— Та всієї не випивайте… Залишіть мені хоч чарочку на заробіток.
А Мадесиха навздогін йому й кинула:
— Ваш труд і ваш заробіток. Ми не споживемо і крапельки, а залишимо вам її всю.
Розділ тринадцятий
Тривога
Увечері того дня, в який брано Гапусю на допит, Іванова Брусова жінка, Олена Антонівна Щоголова, ішла з лікарні дуже втомленою додому. І через те не зважала ні на проходящих, ні на тих молодих людей, переважно студентів, які на неї зацікавлено поглядали, хоч вона завжди, почуваючи себе здоровою і гарною, мала приємність від людської уваги. Вона ішла по Великій Підвальній, уже проминувши німецьке консульство, і аж угиналася від своєї течки, у якій тільки несла фармакологічну книжку, лікарський халат і дешевенький стетоскоп.
Тоді ніякий лікар, не мавши де заперти, не зважувався лишати у лікарні якусь свою одежину, бо конче пропадала. А фармакологічна книжка її супроводила майже так само, як і требник кожного священика. Але, маючи рік по закінченні медичного інституту, вона себе почувала б далеко гірше, забувши дома свою фармакологію, ніж священик, забувши свій требник.
Уже на вулицях світили ліхтарі, але тільки коло консульства і там, де перехрещувалися вулиці, оживляючися дзенькотом трамваїв. А де цей дзенькіт не з'являвся, перебігаючи вулиці, то там була така тьма, яка була потрібна комуністам у людській свідомості, а чортам проти Великодня, щоб менше людей святили паски.
Нарешті пані Щоголова завернула у вулицю Леонтовича і підійшла праворуч до двоповерхового будинку.
І, відперши двері французьким ключем, увійшла всередину. У малесенькім присінку висіло чоловікове пальто і бриль, а під ним стояли її калоші. Але вона, не роздягаючись, пішла наліво у кухню. Тут було темно, і вона засвітила та й побачила, що на ліжку лежить валізка і на ній вузлик у чорній хусточці, а Гапуся, удягнена у своє сіреньке пальтечко і запнута білою хусточкою, зігнувшись, спить на складеній купі. Взуті ноги звисали з ліжка. Дівчинине обличчя було пописане темними смугами від очей аж під шию. Олена Антонівна зрозуміла, що Гапусі щось трапилось і що вона сиділа, сиділа… плакала, плакала та й заснула. І сіла вона коло Гапусі, положивши собі на коліна течку, та й почала лівою рукою обережно будити:
— Гапусю… Гапусю, що це таке з тобою?.. Гапусю!
І дівчина швидко відхилилася від своїх пакунків і почала втирати очі правою рукою, не дивлячись на Олену Антонівну. Вона мовчала і тупо дивилася собі до ніг. Почувалося, що її вже одерев'янила якась думка. І Олена Антонівна стала домагатися:
— Що з тобою, Гапусю?.. Ти нездужаєш чи що, що з ранку кудись як пішла та й не вернулася на роботу?.. Ти ж добре знаєш, що твоя відсутність, якщо ти дужа, вилізе нам боком. Скажи мені, ти недужа?..
— Ні.
— Недужа?..
— Ні.
— Та не нікай, а скажи добрим словом… Ти хвора?..
І Гапуся аж тепер відповіла живим чуттям людини, а не маніакальною скаменілістю:
— Я не хвора… Я дужа…
— Слава Богу… То чого ж ти не була на роботі?..
— Так.
— Як так?.. Ти десь була чи цілий день дома сиділа?
— Цілий день була дома.
— І нічого з тобою не трапилося?..
— Нічого.
— Ну, коли мені ти зараз так невгурно брешеш, то вже видно, що з тобою не все добре… Бо якби отак собі: ні се ні те, то ти б не спаковувалася б кудись від нас. Ну, скажи мені, чого це ось тут валізка лежить, а ось тут цей вузел?..
І Олена Антонівна штуркнула рукою його. Гапуся заплакала, неначе там десь, у підсвідомім, горе тримало напоготовлені сльози, які могли б там і висушитися ним, якби її був ніхто не зачепив:
— Я вже, мабуть, навіки пропала… Мені вже нігде немає місця… За мною вже гоняться, неначе собаки в полі за котом. І що мені тепер робити?..
— Що?.. Скажи мені геть усе, і ми вже гуртом знатимемо, що робити.
— Як же мені казати, коли мені там сказали, що як я комусь розкажу про їх, то з тюрми вже й не вилазитиму? І я не знаю, що мені робити: чи мені від вас тікати, чи щось заподіяти з собою?.. Мені легше втікати, та я не знаю куди.
І вона так гірко і так довірливо плакала, почуваючи справді коло себе близьке і відчутливе серце, що Олена Антонівна, це розуміючи, поклавши їй на плече руку, говорила:
— Як тобі важко, то зараз нічого не говори… Заспокойся, а потім. Не горюй так, всього буває на віку… Але й немає такого горя на землі, яке б люди гуртом не перемогли.
— Еге, не перемогли… У мене не горе, а напасть людська…
Та й почала Гапуся кінцями хустки, якою запнута була, утирати очі. Видно, її свідомість заясніла над почуттями, які її лякали страшною дійсністю. І спиталася Олена Антонівна уже так, що вже дівчина з полегкістю відповіла:
— Тебе Гепева викликала?..
— Вона… Чіпляє мені, що я вкрала гроші у того, що мене був зробив череватою… Ну й що мені робити?.. Я ж Гепеві геть усе по правді сказала, а він своє та й своє. Каже, украла, та й годі…
— А як же тебе покликали?.. Прийшли за тобою чи листа якогось прислали?..