І замовк, чекаючи остаточного висновку з усієї своєї ранкової пригоди. І Брус спитався:
— Тебе прислав сюди мій батько?
— Прислали.
— Може, з листом?
— Ні, вони сказали, щоб я вам сказала, що вони уже умерли…
— Що за страшна нісенітниця?.. А де ж вони тебе знайшли, щоб тебе послати?
— Вони мене не знайшли, а я їх знайшла. Вони лежали у полі під Куцівкою на межі, під стінкою жита. І я їм помогла сісти… І вони мене відти і послали.
Іван Брус побілів. І здавалося, згубив мову, бо мовчав, і всі з напруженням боялися переривати мовчанку. У Брусовій голові мигнули картини з останньої зустрічі з батьком і батькові слова з приводу його одруження. Його душа сповнилася батьковим образом. Він там стояв потужною постаттю загадкової понурості. Вона не була образом ні горя, ні драми, а якимсь несусвітнім приреченням, що дивиться розумно на прихід прийдешніх днів і вимагає розуму від тих, з ким вона має діло. Вона була похожа на кожне передбачення смерті у кожної людини, тільки що раптовніша, через те містичніша і страшніша. Вона могла убити враз, але не вбила і засіла в душі, неначе в землю та сила, що робить землетруси. Вона лишилася у Івановій душі, щоб тіпати нею тоді, коли у голові устане свідомість про самотність і про сирітство.
І спитався після мовчанки знов Брус, зробивши велике зусилля над собою:
— Чия ж ти, і чого ж ти їх знайшла, а не якась друга людина?..
— Я Шелестіянова… Мене послала тітка, щоб вони мені дали ліків. Я ішла до їх і знайшла їх на межі. І вони, мабуть, тепер уже й мертві, бо не мали сили сидіти… І вони віддали мені й того червінця, що був прив'язаний у чолці їхньої Вигри… щоб я на його купила собі квиток. І я приїхала…
Іван Брус перевів безсилий погляд на Чудієва, і Чудієв зніяковів, і спантеличений і тими словами, що говорила дівчина, і тим враженням, яке вона зробила на Бруса, та й собі умішався в розмову:
— Не візьму я в толк, дівчино, як це могло так вийти, щоб вони таку малу у такий світ посилали?.. І як ти могла згодитися їхати?.. Чи ти про це і своїх батьків питала, чи ні?..
І потім, звернувшись до Бруса, закінчив:
— Неможливо приймати цю звістку за правду… Все це робить на мене враження якогось фальшу, дарма що дівчина, як видно, щира…
І Гапуся миттю після цих слів відвернулася від обох чоловіків до вікна і, приклавши праву руку до очей, затужила… Та ще так гірко та розпачливо, аж сумно було дивитися… І Брус Чудієву заперечив:
— Вона від батька. Вона не обманює… Їй зараз боляче, що їй не вірять. Вона принесла мені тяжку правду, яку я почував ще тоді, коли розлучався з батьком.
Після Брусових слів Гапуся стихла і, повернувши голову до Чудієва, промовила:
— Я ішла до їх по ліки, бо я черевата. Мене Парком осмалив. Мене комеза поставила до його у хазяйство, і він мене подужав… Він усім це робить… Я не хочу бути покриткою. І дядько Овсій мене послали до жінки свого Івана, бо їхні ліки Парком віддав Онопрейовичу… І сказали вони, щоб я розказала, що вони умерли, хоч вони ще й трималися обома руками за землю, коли я їм помогла сісти… От що…
І знов відвернулася і почала схлипуючи втирати очі. І Брус зараз же встав та й попрохав Гапусю:
— Будь ласка, дівчино, ходім зі мною…
І вона встала і вийшла разом з Брусом. Із сіней вони увійшли в кухню, де було ліжко з самим матрасом і зачинена шафа. Брус її відчинив, узяв відти ковдру і подушку і кинув на ліжко та й спитався:
— Ти їсти хочеш?
— Ні… Я почекаю їх.
— Вони прийдуть аж увечері.
— Я ляжу спати.
— Лягай, а я тобі щось знайду їсти.
І вийшов з кухні, зачинив за собою двері і став коло їх, тримаючися їх за ручку, ніби щоб не впасти. І з очей у його котилися сльози. І тільки аж тоді, коли він почув, що у його кімнаті заворушився Чудієв, сквапно рукою утер сльози і рушив до кімнати. Назустріч вийшов гість і сумно вимовив:
— Ви мені вибачте. Я не знав, що з такою звісткою веду вам вашу землячку…
— Немає чого турбуватися… Ми не знаємо того, кому ми зробимо щастя чи горе своїм життям наступної хвилини.
І мовчки стиснули руки один одному і розійшлися. Гуркнули надвірні двері. І Брус пішов до себе в кімнату і сів на ліжку. Він був блідий і витягнений, неначе закоценілий у своїй вистаті. І якби не сльози котилися по обличчі, то можна було б сказати, що він сидить нечувственний…
Розділ десятий
Похорон старого Бруса
На небі не було ні одної хмарочки, і сонце над зеленню ланів і села Куцівки відбивало світло ясно і прозоро. Уже було більше як дев'ять годин ранку. Церква на вигоні двома золотими хрестами із бань далеко–далеко досягала своїм блиском… І до Матусова, і до Станіславця, і геть–геть до Самгородського майдану та аж до Рохмистрівського лісу. Тільки межі на Мельниківку не було помітно у цім розгоні. А білі церковні стіни, можна було б сказати, тримали привичний супокій і незмінність його буття, якби над високими східцями і над вхідними дверима церкви не темніла пляма. Раніше там, де тепер вона, було написано великими чорними літерами, випнутими дугою вгору:
Бога бойся, а царя чті,
а тепер стояло тільки слово "чті".
І ось на третій день після Онопрейовичової пригоди на тій межі, що на Мельниківку, лунав у Куцівці дзвін. І хоч він давав луну постового дзвона, але вона ішла так само далеко, як і блискавки двох церковних позолочених хрестів, що так широко ясніли аж поза границі куцівських земель. І тоді, відки людина бачила сяйво хрестів, відти вона й чула і гомін постового дзвона. І люди знали, що то він скликав їх аж у Куцівку до церкви, хоч тоді була і не неділя, і не якесь інше свято, а звичайний серед тижня четвер… Добре, що куцяни оборонили від більшовиків хоч постовий дзвін!..
І люди ішли вулицями, стежками і межами до церкви. Ішли з Реп'яхівського кутка проз Пугачів і проз Мантача… Ішли з Палярушівки через греблю і з далекого Гарбарівського кутка, і з Линниківки, і з Громовівки. Ішли чоловіки і йшли жінки з дітьми. Ішли одружені недавно і люди середнього віку разом з людьми сивими та похилими. І молодь ішла. Але ішли ці люди не в таких кольорах, про які колись говорив Олексій Толстой:
І в Божій храм
ідут казачкі пьостримі толпамі.