Ще не розвиднялося. Але він відчув тілом ранкову прохолоду. І, перехрестившись, промовив:
— Господи, поможи…
І передибав упоперек Мельниківський шлях, і підійшов до полів. Між ними і дорогою тягся довгий і підвищений рубець насипу, зарослий кущуватими будяками з довгими потрійними кольками. Брус був босий і зрозумів, що не перейде із шляху в поле. І пішов попід цим зарослим гребенем, шукаючи межі. Він був супокійний, бо ще зорі блищали з нічного неба. Він ішов на захід і минув лікарню, що своєю нічною формою нагадувала купу густої тьми, яка дивилася на його втечу кількома гострими вогниками, і своєю близькістю тільки вона й тривожила Бруса. І він ішов, несений одним бажанням: як можна швидше зійти із цього обшару, де вивищується лікарня. І разом з цим боявся спотикнутися, бо знав, що буде дуже важко вставати. Та чи то ж і встане?
І враз відчув під ногами гладкість ґрунту. І придивився пильніше. Саме тут починалася межа. І він з полегшенням зійшов на неї і пішов у темні поля. Перед ним були і вони, і небо одного кольору, тільки зорі над ним відрізняли свій простір від земного. Направо від Бруса було темніше, ніж у інші напрямки. І він знав, що там є яр від Насачева аж до Ладимирської станції. І ним іде залізниця, і попід залізницею тече річка. І туман з річки, і дим від паротягів, мабуть, змішалися у одну гущину і висять над яром, бо ніч тиха, хоч і темна. А з лівого боку ішов шлях на Куцівку, і його теж було не видно. Тільки далеко–далеко, мабуть, аж за Самгородком, стояла якась заграва, похожа на лісну пожежу.
Межа пересікала толоку. Через те йому прийшлося іти по рівному і по вкоченій землі. Але це він прийняв до уваги тільки тоді, коли якийсь селянин парою коней і возом почав обминати його. Але не встиг Брус заспокоїтися від свойого висновку, як селянин припинив коні і гукнув:
— А сідайте та підвезу!..
Старий придивився і підійшов до воза… І щоб сховати свій сором, що не вилізе, попрохав:
— Я положу тільки свої чоботи… І ви мене покиньте та й їдьте собі. А як скінчиться межа, то ви тоді скиньте мої чоботи… І я надійду і візьму…
Чоловік натяг віжки, щоб коні заспокоїлися, і спитав:
— А відкіля ж ви?
— Із Смілянської лікарні… у Куцівку. І, повірте, так знебувся, що і ніг не підтягну… То ви вже, будь ласка, хоч мої чоботи підвезіть.
— Ге–е, так не годиться… — відказав селянин. — Ану лишень я вам поможу вилізти, якщо ви самі себе не подужаєте висадити на віз.
І зліз, і справді поміг вибратися Брусові на свою хуру, а потім і сам сівши на старе місце, підняв угору батіг і тільки проказав:
— Ану, карі…
І коні рушили жвавим тюпаком, а селянин, обернувшися до Бруса, говорив:
— Який ви небоязкий… Та ж я міг би узяти чоботи та й поїхати собі. Ви ж знаєте, що час тепер такий, що і за гнилу реміняку на вшивальники треба платити клунками пашні… А ви мені повірили… Та й що ж би то я мав у грудях своїх, якби самі чоботи повіз, а охлялого хазяїна не взяв?.. Дивна ви людина… У мене коні невтомлені, то чого ж би вас і не підвезти?
— А ви, мабуть, уже ідете до жнив, що з косою та з вилами? — Брус йому мову ізвів на друге.
— Де там! До жнив ще треба ждати неділь з дві. Я іду у Шохинів берег укосити трави… та трохи й худобу попасти…
І, відвернувшися, почав їхати мовчки. А Брус цьому був і радий. Він боявся, що селянин його може упізнати. Старий чоловік своє горе мав, як тяжкий собі сором.
Почало уже й світати. З лівого боку у їх іззаді все небо взялося рожевою смугою над землею. І по всій толоці стали видні купки навоженого гною. Трава і будяки аж чорніли силою ранкової свіжості. І пилюга на межі, якою вони їхали, за колесами не вставала, бувши придавлена нічною вогкістю. І нарешті поле почало перехилятися у глибокий Шохинів яр. Вони тепер саме минали економію. Дорога до неї була заросла травою і терном. І видно було, що одвірки воріт двору були витягнені і на їх місці росла висока польова бузина. Стіни економічеських будинків виднілись крізь кущі молоденької акації та крізь вишеньки, та крізь кручені паничі, поплетені на ґанках і на лутках без вікон, і на повалених виводах. Вони проз це румовище проїхали мовчки в яр, посеред якого росла рогоза та осока, а по краях висока гарна трава. Вся вона крайками листочків сивіла від роси.
І селянин повернув коні понад травою і зупинив. Шини і обіддя коліс зразу стали запорошені і мокрі. Коні почали пастися, а селянин поміг Брусові зійти з воза і показав пужалном, куди можна пройти на куцівські поля:
— Он, дивітеся, насип. То Совєти роблять шлях на Умань. Там попід насипом є стежка, якою можна пересмикнутися на той бік.
Брус подякував і знов так само, як і раніше, поклав на плечі чоботи та й пішов по мокрій траві.
Але коли вийшов до акаційової посадки, що ішла від мельниківського поля аж до куцівських полів, то відчув тяжку втому у всім тілі. Та ще й до того почало знов пекти під грудьми. І свою голову він відчував з тупою біллю, похожою на сонливість п'яної людини. І йому здавалося, що це голова така важка, що аж ноги вгинаються, а не тіло разом з чобітьми. І він ледве дибав, і чогось певний був, що він дійде до села, коли не сяде відпочивати. І він ішов. Вже залишив за собою і посадку, вже увійшов на межу між куцівські жита, але все не сідав, все перемагав свою утому. І якби було кому спитати, куди він іде і чого поспішає, то Брус напевне і не сказав би… Хіба, може, трошки подумавши, промовив би:
— Сповістити Івана, щоб швидше виїздив, бо вже батько вмер.
Бо оте, що він говорив селянинові, що він іде в Куцівку, значило, що він іде умерти на просторах своїх полів, бо він не мав сили немощного себе комусь накидати. Дарма, що все життя своє з найсвідомішою своєю часткою віддав своїм людям… І тепер він дибав і дивився, де б його сісти так, щоб стінка житів була захисником від сонця і щоб давала затишок не так від вітру, як від непроханих очей.
Те плече, на якому висіли чоботи, було нечувственне, і ліва рука, яка трималася на грудях за сталку піджака, не могла уже розігнути пальців, щоб пустити її… Але він добре почував, що вже потрібно дуже мало, щоб упасти… Може, повіву вітру, а, може, голоснішого шуму житніх колосків… А то, може, він упав би і від раптового цвірінькоту горобця над вухом?