Рохмистрівська лікарня стояла якраз на розі збігу двох шляхів: одного, що ішов на Мельниківку, а другого, що ішов на станцію Ладимирку. Ввесь її двір був затоплений у вишні, сливи, груші, яблуні і волоські горіхи. А навколо цієї зеленини, над старим сторчовим тином, височіли явори стрункі та високі. А перед вхідними дверима, якими входили недужі у амбулаторію, по боках східців росли великі кущі бузку і заступали великошибні вікна з білими та чистими рамами. І зелені дахи лікарських корпусів зливалися з листям тополь та яворів і всієї іншої зеленини. Тільки білі стіни блищали латками поміж гущиною дерев і манили у навіви романтики та молодих пригод.
І старий Брус з усмішкою задоволення, не поспішаючися, злазив із візка і свої очі повертав до дверей амбулаторії, щоб іти туди, неначе до старого свого доброго знайомого. То було байдуже, що він від своєї дієти почував себе кволо і що його ще не перестало пекти під ложечкою. Це тільки сприяло тому, що коли його Мадес узяв під руку вести, то він з приємністю зіперся на синову допомогу і досить добре зійшов на східці і нарешті увійшов і в амбулаторію.
У стелі горіла електрична лампочка, і від її світла блищали дуже яскраво ручки коло дверей. У всій кімнаті було порожньо. Тільки два ослони, один супроти другого, під супротивними стінами німіли дерев'яним супокоєм і відсвічували блідо–блакитною фарбою, дуже попритираною по краях. Та з правого боку від вхідних дверей був кран із пригвинченою посудиною для збігання води… Пахло йодоформом і ще якимсь лікарським густим пахом. Ніс Брусів їх сприймав так само, як давно знайомих приятелів. І від усього першого поміченого йому було приємно і заспокійливо. Тільки коли він сів на ослін і глянув на білі стіни з картинами, повними печінок, горлів, шлунків, кишок, очей, ніг і сифілітичних виразок, то в його занило предчуття тієї невідомості, що чигає на кожну людину, щоб звалити у мовчання і в мокрий та смердючий прах.
І вийшла з дверей, що були під правою рукою у Бруса, у білому одязі жінка і спитала Мадеса:
— Відкіля ви привезли недужого?
Той сказав. А вона:
— Ви скажіть там своїм незаможникам, що ми ніколи увечорі таких недужих не приймаємо. Цей чоловік міг би діждатися і ранку… А ви його сьогодні привезли. І я його приймаю тільки через те, що нам із Гепеви дзвонили, що як із Куцівки привезуть людину, то щоб прийняли. І тепер можете їхати. Недужий лишається.
І Мадес, бувши у брилі, підійшов до батька, скинув бриль і простяг руку на прощання та й промовив:
— Видужуйте, тату… Бувайте здорові. Я навідаюся в неділю.
Та старий, подаючи руку і силкуючися устати, страшно стривоженим голосом сказав:
— Сину, забери мене назад… Краще другим разом сюди.
І ще щось хотів говорити, та жінка швидко підійшла і, поклавши свою руку старому на плече, стала заспокоювати:
— Не турбуйтеся, у нас буде вам дуже добре. А якщо вам не сподобається, то кожної хвилини зможете від нас виїхати… Виписатися. Не турбуйтеся. Бачите, які ви.
Приїхали наче байдуже, а зараз неначе дитина занепокоїлися.
Слова жінки трохи отямили Овсія Юхимовича, і він знов, заворушившись на ослоні, промовив, ніби виправдуючись:
— Та то мені здалося враз, що мені не бути тут… Що зі мною помилка… О?.. А Мадес уже поїхав?..
Знов Овсій Юхимович боляче схвилювався, як побачив, що він лишився тільки з жінкою у лікарському одязі. Але навіть якби він почув, що хтось інший, а не Гепева, несподівано виявив турботи за його, і то він би згубив рівновагу свого духу. А то чи нерозважна, чи збайдужіла жінка до людських настроїв вимовила огиджене і стерво–смердюче, і страшне своєю холодною та настирливою слизистістю слово "Гепева"… і супокій у хворого упав, неначе застрелена в голову людина чи вдарений обухом між роги бик… Ох, якби це був чоловік, а не жінка у білім одязі, якої Овсій Юхимович соромився, то він би вичимчикував якось на калідор і гукнув би сина вернутися… А то тепер… мабуть, все його пропало те, що ще могло бути б…
Але бурхливість його настрою на хвилинку зійшла на бічні простори завдяки ж цій самій жінці. Вона взяла за руку Овсія Юхимовича і повела помаленьку у ті двері, коло яких він сидів. І вийшли крізь маленькі сіни надвір у густий кущ затінків і в чагарник вишень. Під ногами від кроків ворушилася стежка, викладена дошками і заросла по боках квітками. Все це освітлювалося ліхтарем з–під того будинку, до якого вони ішли, але самого ліхтаря із–за галуззя не було видно. Нарешті вони побачили і ліхтар з правого боку від ухідних дверей. Овсій Юхимович ішов спроквола, опираючися на руку жінки у білім одязі, і мимохіть дивився на чорнобривці, півонії, гвоздики, братики і калачики, які тепер у селі коло кождої хати пишаються милими та рідними кольорами… І ті марища тяготи в настрої, що викликали слово "Гепева", спорожніли і стали легкими, і відлинули, неначе туман, аж туди за високий паркан лікарні… Бог знає куди. І вже коли вони зійшли на східці другого будинку, де ліхтар стояв у осередку свойого світла, Овсій Юхимович ще мав у психіці слід від слова "Гепева", але він там лежав, неначе мертва гадюка у зарослях садка на стежці, яку треба переступити, та й годі.
Жінка увела недужого у купальню і, показавши на ванну, сказала:
— Роздягайтеся та купайтеся. Свої сорочки складіть і положіть отуто. А я внесу вам больничні, і ви їх надіньте. Ось і мило.
Та й лишила його, зачинивши за собою двері. Брус глянув навколо і побачив під стелею маленьке відчинене віконце і простягнену у його вишневу гіллячку з ворушкими і ласкавими зеленими листочками. Але в купальні було так порожньо, що думка чогось підсунула у свідомість порожні ясла і порожні жолоби, і дорожню нову домовину. І слово "Гепева" знов ударило в чуття, неначе вітер у бляху хатньої покрівлі. Старому стиснувся віддих. Але він все ж, хоч і нервово, почав роздягатися. Напустив води раз. Вимився. Потім другий раз… Аж тут двері відчинилися, і знайома служниця кинула йому білизну та й знов зачинила двері. І він випустив воду і одягся. Посидів з хвилину, встав і постукав у двері. Служниця зараз же і ввійшла і звеліла:
— Візьміть із собою піджак, бриль і верхні штани. А взавтра вранці я заберу їх у кладовку. А ваші брудні сорочки і чоботи нехай тут залишаються. А після завтрього я принесу чисті онучі… Виступців у нас немає, то будете ходити в чоботях. А вже як виписуватиметеся з лікарні, то і все інше своє заберете.