РОСЛАВЛЄВ
1831
Читаючи "Рославлєва", з подивом побачила я, що зав'язка його побудована на справжній події, занадто для мене відомій. Колись я була другом нещасної жінки, обраної п. Загоскіним в героїні його повісті. Він знову привернув увагу публіки до події забутої, розбудив почуття обурення, приспане часом, і порушив спокій могили. Я буду захисницею тіні,— і читач вибачить слабість пера мого, зваживши На сердечні мотиви, що спонукали мене. Буду змушена багато говорити про саму себе, тому що доля моя довго була зв'язана з долею сердешної моєї подруги.
Мене вивезли в світ зимою 1811 року. Не стану описувати перших моїх вражень. Легко можна собі уявити, що повинна була почувати шістнадцятирічна дівчина, промінявши антресолі і учителів на безперервні бали. Я віддавалась вихрові веселощів з усією жвавістю моїх років і ще не розмірковувала... Жаль: тодішній час вартий був спостережень.
Поміж дівчатами, які виїхали разом зі мною, відзначалась княжна ** (п. Загоскін назвав її Поліною, лишаю їй це ім’я). Ми скоро подружились ось через який випадок.
Брат мій, двадцятидворічний хлопець, належав до стану тодішніх франтів; він вважався на роботі в Іноземній Колегії і жив у Москві, танцюючи і пустуючи. Він закохався в Поліну і впросив мене зблизити наші родини. Брат був ідолом всієї нашої сім'ї, а з мене робив, що хотів.
Зблизившись з Поліною, щоб догодити йому, я незабаром щиро до неї прив'язалась. В ній було багато дивного і ще більш привабливого. Я ще не розуміла її, а вже любила. Не помічаючи того, я стала дивитися її очима і думати її думками.
Батько Поліни був заслуженою людиною, тобто їздив цугом і носив ключ і зірку, проте був легковажний і простий. Мати її була, навпаки, жінка статечна і відзначалась поважністю і здоровим глуздом.
Поліна бувала всюди; вона оточена була поклонниками, коло неї упадали,— але вона нудьгувала, і нудьга надавала їй вигляду гордості і холодності. Це надзвичайно личило їй, при її грецькому обличчі і чорних бровах. Я торжествувала, коли мої сатиричні зауваження викликали усмішку на її правильне і нудьгуюче лице.
Поліна надзвичайно багато читала, і без усякого розбору. Ключ від бібліотеки батька її був у неї. Бібліотека здебільшого складалася з творів письменників XVIII століття. Французька словесність від Монтескьє до романів Кребільйона була їй відома. Руссо знала вона напам'ять. У бібліотеці не було ні одної російської книги, крім творів Сумарокова, яких Поліна ніколи не читала. Вона говорила мені, що насилу розбирала російський друк, і мабуть, нічого по-російському не читала, не виключаючи і віршиків, піднесених їй московськими віршувальниками.
Тут дозволю собі маленький відступ. Ось уже, слава богу, років тридцять, як лають нас, бідолашних, за те, що ми по-російському не читаємо і не вміємо (нібито) говорити на вітчизняній мові. (N3 : Авторові "Юрія Милославського" гріх повторювати пошлі обвинувачення. Ми всі прочитали його і, здається, одній із нас він має бути вдячний за переклад свого романа на французьку мову). Річ у тім, що ми і раді б читати по-російському; але словесність наша, здається, не старіша Ломоносова і надзвичайно ще обмежена. Вона, звичайно, представляє нам кілька чудових поетів, але не можна ж від усіх читачів вимагати виняткової охоти до віршів. В прозі маємо ми лише "Історію Карамзіна"; перші два чи три романи з'явились два чи три роки тому: тоді як у Франції, Англії і Німеччині книги, одна краща за іншу, виходять одна по одній. Ми не бачимо навіть і перекладів; а коли і бачимо, то, як собі хочете, я все-таки віддаю перевагу оригіналам. Журнали наші цікаві для наших літераторів. Ми змушені все, вісті і поняття, черпати з книг іноземних; таким чином, і думаємо ми на мові іноземній (принаймні, всі ті, котрі думають і слідкують за думками людського роду). В цьому признавалися мені найвідоміші наші літератори. Вічні скарги наших письменників на неувагу, з якою ставимося ми до російських книг, подібні до скарг російських торговок, які обурюються за те, що ми капелюшки наші купуємо у Сіхлера і не задовольняємось виробами костромських модисток. Повертаюсь до мого предмета.
Спогади про світське життя звичайно слабі і нікчемні навіть в епоху історичну. Проте поява в Москві одної мандрівниці лишила в мені велике враження. Ця мандрівниця — m-me de Stael*. Вона приїхала влітку, коли більша частина московських жителів роз’їхалась по селах. Російська гостинність заметушилась; не знали, як пригостити славетну іноземку. Звичайна річ, давали їй обіди. Чоловіки і дами з'їжджались подивитись на неї і були здебільшого невдоволені нею. Вони бачили в ній п'ятдесятирічну товсту бабу, одягнуту не по літах. Тон її не сподобався, промови здалися занадто довгими, а рукава занадто короткими. Батько Поліни, який знав m-me de Stael ще в Парижі, дав їй обід, на який скликав усіх наших московських розумників. Тут побачила я автора "Коріни". Вона сиділа на першому місці, спершися ліктями на стіл, згортаючи і розгортаючи прекрасними пальцями трубочку з паперу. Вона здавалась не в настрої, кілька разів починала говорити і не могла розговоритися. Наші розумники їли і пили досхочу і, здавалось, були значно більш задоволені ухою князя, аніж розмовою з m-me de Stael. Дами манірились. І ті і ті лише зрідка порушували мовчання, упевнені в нікчемності своїх думок і злякані в присутності європейської знаменитості. Весь час обіду Поліна сиділа, як на голках. Увага гостей була поділена між осетром і m-me de Stael. Чекали від неї щохвилини bon mot*, нарешті, вирвалась у неї двозначність, і навіть досить смілива. Всі підхопили її, зареготалися, зашепотіли здивовано; князь не тямив себе від радості. Я глянула на Поліну. Обличчя її палало, і сльози виступили на її очах. Гості встали із-за стола, цілком примирені з m-me de Stael: вона сказала каламбур, який вони поскакали розвозити по місту.
"Що з тобою сталося, ma chere*?— спитала я Поліну,— невже жарт, трошки вільний, міг отак тебе збентежити?" — "Ах, люба,— відповіла Поліна,— я в розпачі! Яким нікчемним мало здатися наше велике товариство цій надзвичайній жінці! Вона звикла бути оточеною людьми, які її розуміють, для яких блискуче зауваження, сильний порух серця, натхненне слово ніколи не втрачені; вона звикла до захопливої вищої освіченості. А тут... Боже мій! Жодної думки, жодного вартого уваги слова протягом трьох годин! Тупі обличчя, тупа важність — та й годі! Як їй було нудно! Якою вона здавалась втомленою! Вона побачила, чого їм було треба, що могли зрозуміти ці мавпи освіти, і кинула їм каламбур. А вони так і кинулись! Я згоріла від сорому і ладна була заплакати... Але нехай,— палко продовжувала Поліна,— нехай вона вивезе про нашу світську чернь думку, якої вони варті. Принаймні вона бачила наш добрий простий народ і розуміє його. Ти чула, що сказала вона цьому старому, нестерпному блазню, який, щоб догодити іноземці, надумав був сміятися з російських борід: "Народ, який сто років тому відстояв свою бороду, відстоїть в наш час і свою голову". Яка вона чарівна! Як я люблю її! Як ненавиджу її гонителя!